Варто тільки пригадати Пушкіна, щоб побачити, наскільки вірний цей портрет. Як він весь жвавішав і спалахував, коли йшло діло до того, щоб полегшити долю якогось вигнанця чи подати руку пропащому! Як очікував він першої хвилини царського благоволення до нього, щоб заїкнутися не про себе, а про іншого нещасного, пропащого! Риса істинно руська. Згадай тільки те сентиментальне видовище, яким постають відвідини всім народом висланих, які рушають до Сибіру, коли кожен несе від себе — хто їжу, хто гроші, хто по-християнському втішливе слово. Ненависті немає до злочинця, немає також і донкішотського потягу зробити з нього героя, збирати його факсиміле[46], портрети чи дивитись на нього з цікавості, як робиться в освіченій Європі. Тут щось більше: не бажання виправдати його чи вирвати з рук правосуддя, але воздвигнути зневірений дух його, утішити, як брат утішає брата, як повелів Христос нам утішати один одного. Пушкін надто високо цінував усяке стремління воздвигнути пропащого. Ось від чого так гордо зайшлося його серце, коли почув він про приїзд государя до Москви під час жахів холери, — риса, яку навряд чи показав хто-небудь із вінценосців і яка викликала в нього сії знамениті вірші:
Він зумів також оцінити й іншу рису в житті іншого вінценосця, Петра. Пригадай вірш «Пир на Неві»[48], в якому він з подивом питає про причину незвичайних урочистостей у царському домі, що розносяться кликами по всьому Петербургу й по Неві, приголомшеній стріляниною гармат. Він перебирає всі випадки, радісні цареві, які могли бути причиною такої учти: чи народився в государя спадкоємець його престолу, чи іменинниця дружина його, чи переможений непереможний ворог, чи прибув флот, що був улюбленим захопленням государя, й на все це відповідає:
46
*
48
*