Тільки один Пушкін міг відчути всю красу такого вчинку. Вміти не тільки простити своєму підданому, а ще відзначати це прощення як перемогу над ворогом — це істинно Божеська риса. Тільки на небесах уміють діяти так. Там тільки радіють наверненню грішника ще більше, ніж самому праведнику, й всі сонми невидимих сил беруть участь у небесній учті Бога. Пушкін був знавцем і оцінювачем справедливим усього великого в людині. Та й як могло бути інакше, коли духовне благородство є вже властивість майже всіх наших письменників? Прикметно, що в усіх інших землях письменник перебуває в якійсь неповазі від суспільства, стосовно свого особистого характеру. У нас навпаки. У нас навіть і той, хто просто писака, а не письменник, і не тільки не красень душею, а й навіть часом і зовсім підленький, в глибині Росії зовсім не вважається таким. Навпаки, в усіх взагалі, навіть і в тих, котрі ледве чують про письменників, живе вже якесь переконання, що письменник є щось вище, що він неодмінно повинен бути благородним, що для нього багато що непристойне, що він не повинен і дозволити собі того, що вибачається іншим. В одній з наших губерній, під час дворянських виборів, один дворянин, який заразом був і літератором, подав було свій голос на користь чоловіка совісті дещо заплямованої, — всі дворяни звернулися до нього тут же і йому закинули, сказавши з докором: «А ще й письменник!»
1846
XI
Спори
Спори про наші європейські та слов’янські начала, що, як ти говориш, пробираються уже у вітальні, показують тільки те, що ми починаємо прокидатися, але ще не зовсім прокинулись; а тому й не штука, що з обох сторін наговорюють досить багато нісенітниць. Всі ці слов’яністи та європеїсти, або ж старовіри й нововіри, або ж східники й західники, а що вони насправді, не вмію сказати, тому що поки вони мені здаються тільки карикатурами на те, чим хочуть бути, — всі вони говорять про дві різні сторони одного й того ж предмета, ніяк не здогадуючись, що нітрохи не сперечаються й не суперечать один одному. Один підійшов надто близько до споруди, так що бачить одну частину її; другий відійшов від неї надто далеко, так що бачить весь фасад, а по частинах не бачить. Зрозуміло, правди більше на боці слов’яністів і східників, тому що вони все ж бачать весь фасад і тому все ж говорять про головне, а не про частини. Але й на боці європеїстів і західників теж є правда, тому що вони говорять доволі докладно й розбірливо про ту стіну, яка стоїть перед їхніми очима; вина їх у тому тільки, що через карниз, який увінчує цю стіну, не видно їм верхівки всієї споруди, тобто верху, бані, і всього, що є у вишині. Можна б порадити обом — одному спробувати, хоч на час, підійти ближче, а другому відступити трохи подалі. Та на це вони не пристануть, тому що дух гордості обійняв обох. Кожен з них певен, що він остаточно й безумовно правий і що другий остаточно й безумовно обманює. Пихатості більше з боку слов’яністів: вони хвальки; з них кожен забрав собі у голову, що він відкрив Америку, і знайдене ним зерня роздуває в ріпу. Зрозуміло, що такими затинчивими хвастощами озброюють вони ще більше проти себе європеїстів, котрі давно готові були від багато чого відступитися, тому що й самі починають чути багато, раніше не почутого, але вперлися, не бажаючи поступитися занадто козирному чоловікові. Всі ці спори ще нічого, якби тільки вони залишались у вітальнях і у журналах. Та погано те, що дві протилежні думки, перебуваючи в такому ще незрілому й невизначеному вигляді, переходять уже в голови багатьох посадових людей. Мені розповідали, що трапляється (особливо у тих місцях, де посада й влада розділена в руках двох) таким чином, що в один і той же час один діє достеменно у європейському дусі, а другий намагається орудувати цілком у древньоруському, зміцнюючи всі колишні порядки, протилежні тим, які замислив побратимець його. І від того як справам, так і самим підлеглим чиновникам приходить біда: вони не знають, кого слухатись. А позаяк обидві думки, незважаючи на всю свою різкість, остаточно всім не визначилися, то, кажуть, цим користуються всякого роду пройдисвіти. І шахраєві з’явилась тепер можливість під маскою слов’яніста чи європеїста, дивлячись по тому, чого хочеться начальнику, отримати вигідне місце й робити на ньому викрути в якості як поборника старовини, так і поборника новизни. Взагалі, спори суть речі такого роду, до яких люди розумні й літні поки не повинні долучатися. Хай спершу викричиться гарненько молодь: це її діло. Повір, уже так заведено й треба, щоб передові крикуни досхочу викричалися з тим саме, щоб розумні могли в цей час надуматись вдосталь. До спорів прислухайся, але в них не втручайся. Думка твого твору, яким хочеш зайнятися, дуже розумна, і я навіть певен, що ти виконаєш це діло краще всякого літератора. Та про одне тебе прошу: роби його в хвилини, скільки можливо, холоднокровні й спокійні. Бережи тебе Боже від запальності й гарячки, хай би навіть у найменшому вираженні. Гнів скрізь недоречний, а понад усе в ділі правому, тому що затемнює й каламутить його. Згадай, що ти чоловік не тільки немолодий, а й навіть і доволі в літах. Молодому чоловікові ще як-небудь пасує гнів; принаймні в очах декого він надає йому якоїсь картинної постави. Але коли старий почне гарячкувати, він робиться просто гидким; молодь одразу підніме його на зубки і виставить смішним. Дивись же, щоб не сказали про тебе: «Ек, бридкий стариган! усе життя валявся на боці, нічого не роблячи, а тепер виступив докоряти іншим, чому вони не так роблять!» З вуст старого має виходити слово благосне, а не шумливе й спірне. Дух найчистішої незлобивості й сумирності повинен проникати величні слова старого, так, щоб молодь нічого не знайшла сказати йому в заперечення, відчувши, що непристойними будуть її слова і що сивина є вже святинею.