1846
XIV
Про театр, про односторонній погляд на театр і взагалі про односторонність
Ви надто односторонні, й стали віднедавна так односторонні; і від того стали односторонні, що, перебуваючи на тій точці стану душевного, на якій тепер стоїте ви, не можна не зробитися одностороннім всякому чоловікові. Ви думаєте тільки про одне душевне спасіння ваше і, не знайшовши ще тієї саме дороги, якою вам визначено досягти його, вважаєте все, що тільки є у світі, спокусою й перешкодою до спасіння. Монах не вимогливіший за вас. Так і ваші нападки на театр односторонні й несправедливі. Ви підкріплюєте себе тим, що декотрі вам відомі духовні особи повстають проти театру, але вони праві, а ви не праві. Розберіть краще, чи точно вони повстають проти театру, чи тільки супроти того вигляду, в якому він нам тепер являється. Церква почала повставати супроти театру в перші віки загального установлення християнства, коли театри одні залишались притулком уже звідусіль вигнаного язичництва і кублищем розгульних його вакханалій. Ось чому так сильно гримів супроти них Золотоустий. Але часи змінилися. Мир увесь перечистився наново поколіннями свіжих народів Європи, яких утворення почалось уже на християнському ґрунті, й тоді самі святителі почали перші упроваджувати театр; театри завелись при духовних академіях. Наш Димитрій Ростовський[56], справедливо поставлений у ряд святих отців церкви, складав у нас п’єси для представлення в особах. Отож не театр винуватий. Все можна поставити з ніг на голову і всьому можна надати поганого смислу, людина ж до цього вдатна. Але потрібно дивитися на річ в її основах і на те, чим вона повинна бути, а не судити про неї за карикатурою, яку на неї зробили. Театр аж ніяк не абищиця і зовсім не пуста річ, якщо візьмеш до уваги те, що в ньому може вміститися одразу натовп — з п’яти, шести тисяч людей і що весь цей натовп, ні в чому не схожий між собою, розбираючи по одиницях, може раптом потрястись одним потрясінням, заридати одними сльозами й засміятися одним загальним сміхом. Це така кафедра, з якої можна багато сказати світові добра. Відділіть тільки власне названий вищий театр від усяких балетних плигань, водевілів, мелодрам і тих мішурно-препишних видовищ для ока, що догоджають розпущеності смаку чи розпущеності серця, й тоді подивіться на театр. Театр, на якому представляються висока трагедія і комедії, повинен бути у повній незалежності від усього. Дивно й поєднати Шекспіра з танцівницями чи з танцювальниками у лайкових штанях[57]. Що за зближення? Ноги — ногами, а голова — головою. В декотрих місцях Європи це зрозуміли: театр вищих драматичних вистав там відокремлений і користується один підтримкою урядів; але зрозуміли це стосовно порядку зовнішнього.
Слід було подумати всерйоз про те, як поставити всі кращі твори драматичних письменників таким чином, щоби публіка навернулася до них увагою й відкрився б їхній моральний благотворний вплив, який є у всіх великих письменників. Шекспір, Шеридан, Мольєр, Гете, Шиллер, Бомарше, навіть Лессінг, Реньяр[58] і багато інших з другорядних письменників минулого віку нічого не створили такого, що б відволікало від поваги до високих предметів; до них навіть не перейшли й відзвуки того, що вирувало і кипіло у тодішніх письменників-фанатиків, які займались питаннями політичними й розносили неповагу до святині. У них, якщо й трапляються насмішки, то з лицемірства, з блюзнірства, з кривого тлумачення правого і ніколи з того, що становить корінь людських доблестей; навпаки, почуття добра чутно строго навіть і там, де бризкають епіграми. Частий повтор високо драматичних творів, тобто тих істинно класичних п’єс, де звернена увага на природу й душу людини, стане з необхідністю зміцнювати суспільство у правилах більш непорушних, змусить непомітно характери більше встоюватись у самих собі, тоді як уся ця повінь пустих і легких п’єс, починаючи з водевілів і недодуманих драм до блискучих балетів і навіть опер, їх тільки розкидає, розсіює, робить пустотливим і легковажним суспільство. Розважений мільйонами блискучих предметів, що розкидають думки на всі сторони, світ не в силах зустрітися прямо з Христом. Йому далеко до небесних істин християнства. Він їх злякається, як похмурого монастиря, якщо не підставиш йому незримі сходинки до християнства, якщо не зведеш його на певне вище місце, звідки йому стане виднішим весь неокраєний виднокіл християнства і зрозумілішим те ж саме, що раніше було зовсім недоступним. Є багато серед світу такого, що для всіх, хто віддалився від християнства, служить незримою сходинкою до християнства. У тому числі може бути й театр, якщо буде звернений до свого вищого призначення. Треба ввести на сцену в усьому блиску всі найдосконаліші драматичні твори всіх віків і народів. Треба давати їх частіше, якомога частіше, повторюючи безперервно одну й ту ж п’єсу. І це можна зробити. Можна всі п’єси зробити знову свіжими, новими, цікавими для всіх — від малих до старих, якщо тільки зумієш їх поставити як слід на сцені. Це дурниці, ніби вони застаріли й публіка втратила до них смак. Публіка не має свого капризу; вона піде, куди поведуть її. Не почастували б її самі ж письменники своїми гнилими мелодрамами, вона б не відчула до них смаку й не вимагала б їх. Візьми п’єсу, яку найчастіше грали, і постав її як треба, та ж публіка повалить юрмою. Мольєр їй буде за новину, Шекспір стане заманливішим за найсучасніший водевіль. Але треба, щоб така постановка здійснена була дійсно й цілком художньо, щоб діло це доручене було не комусь іншому, але першому й найкращому акторові-митцеві, який віднайдеться в трупі. І не мішати уже сюди ніякого приклеєного збоку секретаря-чиновника; хай він один розпоряджається усім. Треба навіть особливо подбати про те, щоб уся відповідальність лягла на нього одного, щоб він наважився публічно, на очах усієї публіки зіграти сам по порядку одна за одною всі другорядні ролі, щоби залишити живі зразки другорядним акторам, котрі заучують свої ролі за мертвими зразками, що дійшли до них за якимось темним переказом, котрі навчилися книжним наученням і не бачать собі ніякого живого інтересу в своїх ролях. Одне це виконання першим актором другорядних ролей може привабити публіку дивитися двадцять разів підряд ту саму п’єсу. Кому не цікаво бачити, як Щепкін
56
*
57
*