Треба, щоб у ділі якої б то не було майстерності повне його виробництво спиралось на головного майстра тієї майстерності, а зовсім не на якого-небудь підпряженого збоку чиновника, який може бути використаний тільки для одних господарських розрахунків та для письмової справи. Тільки сам майстер може вчити своїй науці, відчуваючи уповні її потреби, і ніхто інший. Один тільки першокласний актор-художник може зробити гарний вибір п’єс, дати їм строге сортування; один він знає таємницю, як проводити репетиції, розуміти, як важливі часті читання і повні підготовчі повтори п’єси. Він навіть не дозволить актору вивчити роль у себе вдома, але зробить так, щоб усе вивчилося ними спільно, і роль увійшла сама собою в голову кожного під час репетицій, так щоб кожен, оточений тут же обстановлюючими його обставинами, вже мимовільно від одного доторку до них чув вірний тон своєї ролі. Тоді і поганий актор може непомітно набратися доброго. Допоки актори ще не завчили напам’ять своїх ролей, їм можливо перейняти багато у кращого актора. Тут кожен, не знаючи навіть сам яким чином, набирається правди й природності як у словах, так і в рухах тіла. Тон питання дає тон відповіді. Зроби питання бундючним, отримаєш і відповідь бундючну; зроби просте питання, просту і відповідь отримаєш. Усяка найпростіша людина уже здатна відповідати в такт. Але як тільки актор завчив у себе вдома свою роль, від нього вийде набундючена, завчена відповідь, і ця відповідь уже зостанеться в ньому навік: його нічим не переламаєш; жодного слова не перейме він тоді від кращого актора; для нього стане глухим усе оточення обставин і характерів, обступаючих його роль, так само як і вся п’єса стане йому глухою й чужою, і він, наче мрець, буде рухатись серед мерців. Тільки один істинний актор-художник може чути життя, що міститься в п’єсі, і зробити так, що життя це зробиться видимим й живим для всіх акторів; один він може чути законну міру репетицій — як їх проводити, коли припиняти і скільки їх достатньо для того, щоби спромоглася п’єса з’явитися у повній довершеності своїй перед публікою. Зумій тільки змусити актора-художника взятися за цю справу, як за свою власну, рідну справу, доведи йому, що це його обов’язок і що честь його ж мистецтва того вимагає від нього, — і він це зробить, він це виконає, тому що любить своє мистецтво. Він зробить навіть більше, подбавши, щоб і останній з акторів зіграв добре, зробивши строге виконання всього цілого немовби своєю власною роллю. Він не допустить на сцену ніякої пошлої й нікчемної п’єси, яку допустив би інший чиновник, перейнятий тільки приростом зборів грошової каси, — тому не допустить, що вже його внутрішнє естетичне почуття відштовхне її. Йому неможливо також, якби він навіть і надумав зробити які-небудь придушувальні вчинки або утиски стосовно ввірених йому акторів, які робляться людьми чиновними: його не допустить до того його власна знаменитість. Якийсь чиновник-секретар робить відважно свою капость у певності, що як він не напаскудить, про те ніхто не дізнається, тому що й сам він — непомітний пішак. Але зроби що-небудь несправедливе Щепкін чи Каратигін, про те заговорить одразу усе місто. Ось чому особливо важливо, щоб головна відповідальність у всякому ділі лягала на чоловіка, вже відомого всім до одного в суспільстві. Нарешті, живучи весь у своєму мистецтві, яке стало вже для нього вищим життям, якого чистоту пильнує він як святиню, художник-актор не попустить ніколи, щоб театр став проповідником розпусти. Отже, не театр винен. Спершу очистіть театр від мотлоху, що його захарастив, і потім уже розбирайте й судіть, що таке театр. Я заговорив тут про театр не тому, щоб хотів говорити власне про нього, але тому що сказане про театр можна застосувати майже до всього. Багато є таких предметів, які страждуть через те, що перекрутили смисл їхній; а позаяк взагалі на світі є багато охочих діяти згарячу, за прислів’ям: «Розсердившись на воші, та й шубу в огонь», то через це знищується багато того, що послужило б усім на користь. Односторонні люди й притому фанатики — виразка для суспільства, лихо тій землі й державі, де до рук таких людей потрапить якась влада. В них немає ніякого смирення християнського і сумніву в собі; вони впевнені, що весь світ бреше й вони тільки одні говорять правду. Друже мій! дивіться за собою пильніше. Ви тепер саме перебуваєте в цьому небезпечному стані. Добре, що поки ви поза всякою посадою і вам не ввірено ніякого управління; інакше б ви, котрого я знаю як найздібнішого до відбування найбільш важких і складних посад, могли б наробити більше зла й безладу, ніж найбільш нездібний серед найнездібніших. Стережіться й у самих судженнях своїх про все! Не будьте подібні до тих святенників, котрі бажали б разом знищити все, що тільки є в світі, бачачи в усьому одне бісівське. їхня доля — впадати в найбільш грубі помилки. Дещо тому подібне сталося недавно в літературі. Декотрі стали друковано об’являти, що Пушкін був деїст