[62], а не християнин; точно немовби вони побували в душі Пушкіна, точно немовби неодмінно Пушкін зобов’язаний був у віршах своїх говорити про вищі догми християнські, за які й сам святитель Церкви береться не інакше, як з великим страхом, приготувавши себе до того найглибшою святістю свого життя. По-їхньому, слідувало б усе вище у християнстві втілювати в рими і зробити з того якісь віршовані іграшки. Пушкін дуже розумно робив, що не дерзав переносити у вірші того, чим ще не пройнялася вся наскрізь його душа, й волів краще залишитись непомітною сходинкою до вищого для всіх тих, котрі надто віддалилися від Христа, ніж відштовхнути їх зовсім від християнства такими ж бездушними віршами, які пишуться тими, котрі виставляють себе християнами. Я не можу навіть зрозуміти, як могло прийти на ум критику друковано, на очах у всіх, зводити на Пушкіна таке звинувачення, що твори його служать розбещенню світу, тоді як самій цензурі приписано, у разі коли б смисл якогось твору не був уповні ясний, тлумачити його у прямий і вигідний для автора бік, а не у кривий і шкідливий для нього. Якщо це постановлено в закон цензурі, безмовній і безгласній, що не має навіть можливості застерегтися перед публікою, то у скільки разів більше повинна це поставити собі в закон критика, котра може висловитися й застерегтися за найменшої дії своєї. Публічно виставляти нехристиянином чоловіка і навіть противником Христа, спираючись на деякі недосконалості його душі й на те, що він захоплювався світом так само, як і кожен з нас ним захоплювався, — хіба це християнське діло? Та й хто ж із нас тоді християнин? Отак я можу звинуватити самого критика в його не-християнстві. Я можу сказати, що християнин не матиме такої впевненості в умі своєму, щоб вирішувати таке темне діло, яке відоме одному Богові, знаючи, що ум наш уповні прояснюється й може обнімати з усіх боків предмет тільки від святості нашого життя, а життя його ще не таке, може бути, святе. Християнин перед тим, щоб звинуватити когось у такому кримінальному злочині, яким є невизнання Бога в тому вигляді, в якому повелів визнавати його Сам Божий Син, котрий приходив на землю, замислиться, тому що діло це страшне. Він скаже і те: в поезії багато чого є ще таїною, та й уся поезія є таїна; трудно й над простою людиною висловити суд свій; висловите ж суд остаточний і повний над поетом може один той, хто містить у собі самому поетичну сутність і є сам уже майже рівний йому поет, — як і в усякій навіть простій майстерності потроху може судити кожен, але уповні судити може тільки сам майстер тієї майстерності. Словом, християнин покаже перш за все смирення, своє перше знамено, за яким можна взнати, що він християнин. Християнин, замість того щоб говорити про ті місця в Пушкіні, яких смисл ще темний і може бути витлумачений на дві сторони, стане говорити про те, що ясно, що було ним створене в літа розумної мужності, а не схильної до захоплень юності. Він наведе його величні вірші до пастиря Церкви[63], де Пушкін сам говорить про себе, що навіть і в ті роки, коли він захоплювався суєтністю і звабами світу, його вражав навіть один вид служителя Христового.
вернуться
* Деїст — послідовник деїзму (від лат. deus — бог), релігійно-філософського напряму, який визнає існування Бога і створення ним світу, заперечуючи більшість надприродних і містичних явищ, Божественне одкровення та релігійний догматизм.
вернуться
* …його величні вірші до пастиря Церкви… — Йдеться про вірш О. Пушкіна «В часы забав иль праздной скуки…» (1830).