IV. Заповідаю всім моїм співвітчизникам (спираючись єдино на те, що кожен письменник повинен залишити після себе яку-не-будь благу думку у спадок читачам), заповідаю їм найкраще з усього, що створило моє перо, заповідаю їм мій твір, під назвою «Прощальна повість»[5]. Він, як побачать, належить до них. Його носив я довго в своєму серці як найкращий свій скарб, як знак небесної милості до мене Бога. Він був джерелом сліз, яких ніхто не бачив, ще з часів дитинства мого. Його залишаю їм у спадок. Але благаю, хай не образиться ніхто з моїх співвітчизників, якщо почує в ньому що-небудь схоже на повчання. Я письменник, а обов’язок письменника — не одне постачання приємного заняття уму й смаку; строго спитають з нього, якщо від творів його не пошириться яка-небудь користь душі й не залишиться від нього нічого у повчання людям. Хай пригадають також мої співвітчизники, що, і не бувши письменником, кожен брат наш, який відходить від світу, має право залишити нам що-небудь у вигляді братського повчання, і у цьому разі нічого дивитись ні на малість його звання, ні на безсилля, ні на саму нерозумність його, треба пам’ятати тільки те, що чоловік, який лежить на смертному одрі, може дещо бачити краще тих, котрі кружляють серед світу. Не дивлячись, втім, на всі такі права мої, я б усе ж не дерзнув заговорити про те, про що вони почують у «Прощальній повісті», бо не мені, найгіршому за всіх душею, страждаючому тяжкими недугами власної недосконалості, промовляти такі слова. Але мене спонукає до цього інша, найважливіша причина: співвітчизники! страшно!.. Завмирає від жаху душа за одного тільки передчуття загробної величі й тих духовних вищих творінь Бога, перед котрими прах уся велич Його творінь, тут нами зримих і нас дивуючих. Стогне все помираюче єство моє, вчуваючи могутні зростання й плоди, котрих насіння ми сіяли за життя, не прозріваючи і не чуючи, які страхіття з них піднімуться… Може бути, «Прощальна повість» моя подіє скільки-небудь на тих, котрі до сих пір ще вважають життя іграшкою, і серце їхнє почує хоч почасти строгу таїну його та найсокровеннішу небесну музику цієї таїни. Співвітчизники!.. не знаю і не вмію, як вас назвати цієї хвилини. Геть пусту пристойність! Співвітчизники, я вас любив; любив тією любов’ю, котру не висловлюють, котру мені дав Бог, за котру дякую Йому, як за найкраще благодіяння, тому що любов оця була мені в радість і втіху серед найтяжчих моїх страждань — в ім’я цієї любові прошу вас вислухати серцем мою «Прощальну повість». Клянусь: я не вигадував і не видумував її, вона виспівалась сама собою з душі, котру виховав Сам Бог випробуваннями й горем, а звуки її взялись із сокровенних сил нашої російської породи нам спільної, за якою я близький родич вам усім[6].
V. Заповідаю по смерті моїй не поспішати ні з хвалою, ні з осудженням моїх творів у публічних листках і журналах: все буде так само запально,;як і за життя. У творах моїх значно більше того, що треба осудити, ніж того, що заслуговує на хвалу. Всі нападки на них були в основах більше чи менше справедливими. Переді мною ніхто не винен; невдячним і несправедливим буде той, хто дорікне мною когось у якому б то не було відношенні. Об’являю також привселюдно, що, крім досі надрукованого, нічого не існує з моїх творів: усе, що було в рукописах, мною спалене, як безсиле і мертве, написане у хворобливому і приневоленому стані. А тому, коли б хто-небудь став видавати щось під моїм ім’ям, прошу вважати це мерзенною підробкою. Але покладаю натомість обов’язок на друзів моїх зібрати всі мої листи, писані до будь-кого починаючи з кінця 1844 року, і, зробивши з них строгий вибір тільки того, що може принести яку-небудь користь душі, а все інше, що служить для пустих розваг, відхиливши, видати окремою книгою. В цих листах було дещо, що прислужилося на користь тим, до котрих вони були написані. Бог милостивий; може бути, прислужаться вони на користь і іншим, і зніметься через те з душі моєї хоч частина суворої відповідальності за намарність раніше написаного.
VI. ………….[7]
VII. Заповідаю… але я пригадав, що вже не можу цим розпоряджатися. Необачним чином викрадено в мене право власності: без моєї волі й дозволу опубліковано мій портрет[8]. З багатьох причин, котрі мені об’являти не треба, я не хотів цього, не продавав нікому права на його публічне видання і відмовляв усім книгопродавцям, що досі приступали до мене з пропозиціями, й тільки в такому разі припускав собі це дозволити, якби допоміг мені Бог здійснити той труд, яким думка моя була зайнята протягом усього життя мого, і при тому так здійснити його, щоб усі мої співвітчизники сказали в один голос, що я чесно виконав своє діло, і навіть забажали б упізнати риси обличчя того чоловіка, котрий до часу працював у тиші й не хотів користатися з незаслуженої славнозвісності. З цим поєдналась друга обставина: портрет мій у такому разі міг розпродатися одразу у великій кількості екземплярів, принісши значний дохід тому художнику, котрий повинен був гравірувати його. Художник цей уже кілька років трудиться у Римі над гравіюванням безсмертної картини Рафаеля «Преображення Господнє». Він усім пожертвував для труда свого — труда вбивчого, пожираючого роки й здоров’я, і з такою досконалістю зробив своє діло, що підходить нині до кінця, з яким не робив ще жоден із граверів. Та з причини високої ціни і малого числа знавців естамп його не може розійтись у такій кількості, щоб винагородити його за все; мій портрет йому допоміг би. Тепер план мій зруйнований: раз опубліковане зображення кого б то не було робиться вже власністю кожного, хто займається виданнями гравюр і літографій. Але коли б сталося так, що після моєї смерті листи, після мене видані, принесли б яку-небудь суспільну користь (хоч би навіть одним тільки щиросердим стремлінням її принести), і побажали б мої співвітчизники побачити і портрет мій, то я прошу всіх таких видавців благородно відмовитися від свого права; тих же моїх читачів, котрі через надмірну прихильність до всього, що тільки має славнозвісність, завели у себе який-небудь портрет мій, прошу знищити його тут же, по прочитанні сих рядків, тим більше, що він зроблений погано і без подібності, й купувати тільки той, на якому буде виставлено: «Гравіював Іорданов»[9]. Сим буде зроблене принаймні справедливе діло. А ще буде справедливіше, коли ті, котрі мають достаток, стануть замість портрета мого купувати сам естамп Преображення Господнього, який, за визнанням навіть чужоземців, є вінцем гравіювального діла і становить славу російську.
5
*
6
«Прощальна повість» не може явитися в світ: що могло мати значення по смерті, те не має смислу за життя.
8
*
9
*