І хоч би одна душа заговорила привселюдно! Так начебто вимерло все, начеб дійсно живуть у Росії не живі, а якісь мертві душі. І мені ж дорікають поганим знанням Росії! Начебто неодмінно силою Святого Духа повинен спізнати я все, що тільки діється по всіх кутках її, — без навчання навчитися! Та якими путями можу навчитися я, письменник, осуджений уже самим званням письменника на сидяче затворницьке життя, і до всього хворий, і до всього примушений жити далеко від Росії, якими путями можу я навчитися? Мене ж не навчать цього літератори та журналісти, котрі самі затворники й люди кабінетні. У письменника тільки й є один учитель — самі читачі. А читачі відмовилися повчити мене. Знаю, що сильно відповідатиму перед Богом за те, що не виконав як слід свого діла; але знаю, що відповідатимуть за мене й інші. І говорю це недарма. Бачить Бог, говорю недарма!
1843
Я передчував, що всі ліричні відступи в поемі будуть сприйняті у перекрученому смислі. Вони такі неясні, так мало в’яжуться з предметами, що проходять перед очима читача, так невлад до складу й наміру всього твору, що ввели в однакову оману як противників, так і заступників. Усі місця, де б не заїкнувся я непевно про письменника, були віднесені на мій карб; я червонів навіть від тлумачень їх на мою користь. І мені по заслузі! У жодному разі не слід було видавати твору, що хоч викроєний був непогано, але зшитий абияк білими нитками, подібно до плаття, яке приносить кравець тільки примірювати. Дивуюся тільки з того, що мало було дорікань стосовно мистецтва та творчої науки. Цьому завадив як гнівний настрій моїх критиків, так і незвичка вдивлятися в будову твору. Слід було показати, які частини страшенно довгі відносно інших, де письменник зрадив самого себе, не додержавши свого власного, вже раз прийнятого тону. Ніхто не запримітив навіть, що остання половина книги викінчена менше за першу, що в ній великі пропуски, що головні й важливі обставини стиснуті й скорочені, неважливі й побічні розпросторені, через що не стільки виступає внутрішній дух усього твору, скільки кидається у вічі строкатість частин і пістрявість його. Словом, можна було багато зробити нападів незрівнянно більш слушних, вилаяти мене значно більше, ніж тепер лають, й вилаяти за діло. Але мова не про те. Мова про ліричний відступ, на який найбільше напосіли журналісти, побачивши в ньому ознаки самовпевненості, самохвальства й гордості, досі ще нечуваної в жодному письменникові. Розумію те місце в останній главі, коли, зобразивши виїзд Чичикова з міста, письменник, на часину залишивши свого героя посеред стовпової дороги, стає сам на його місце і, приголомшений нудною одноманітністю предметів, пустинною безпритульністю просторів наших і сумною піснею, що несеться по всьому лицю землі Руської від моря до моря, звертається у ліричному воланні до самої Росії, питаючи у неї самої пояснення незрозумілого почуття, що його охопило, тобто: нащо й чому йому бачиться, начебто все, що тільки є в ній, від предмета одушевленого до бездушного, вп’яло в нього очі свої і чогось очікує від нього. Слова ці були сприйняті за гордість і досі нечувані похвальби, між тим як вони ні те, ні друге. Це просто недоладне вираження істинного почуття. Мені й досі бачиться те саме. Я до сих пір не можу терпіти тих зажурливих, надривних звуків нашої пісні, котра лине по всіх безкрайніх російських просторах. Звуки ці в’ються біля мого серця, і я навіть дивуюсь, чому кожен не вчуває в собі того ж. Кому при погляді на ці пустинні, досі не заселені й безпритульні простори, не вчувається туга, кому в зажурливих звуках нашої пісні не чутно болісних докорів йому самому — саме йому самому, — той або вже весь виконав свій обов’язок як слід, або ж він не росіянин у душі. Розберемо діло, як воно є. Ось уже майже півтораста років минуло з тих пір, як государ Петро І прочистив нам очі чистилищем просвіти європейської, дав до рук нам усі засоби й знаряддя для діла, і до сих пір залишаються так само пустинними, сумними й безлюдними наші простори, так само безпритульне й непривітне все навкруг нас, дійсно ніби ми до сих пір ще не в себе вдома, не під рідним нашим дахом, а десь пристали безпритульно на проїжджій дорозі, й дихає нам від Росії не щирим, рідним прийняттям братів, а якоюсь холодною, завіяною хуртовиною поштовою станцією, де видно одного до всього байдужого станційного доглядача з черствою відповіддю: «Немає коней!» Від чого це? Хто винен? Ми або уряд? Але уряд весь час діяв безустанно. Свідченням того цілі томи постанов, узаконень та установ, безліч набудованих домів, безліч виданих книг, безліч заведених закладів всякого роду: учбових, чоловіколюбних, богоугодних і, словом, навіть таких, яких ніде в інших державах не заводять уряди. Зверху запитують, відповідають знизу. Зверху лунали іноді такі питання, що свідчать про лицарськи великодушну діяльність багатьох государів, які діяли навіть збитково для власної вигоди. А як на це все відповідалося знизу? Адже справа у застосуванні, в умінні прикласти подану думку таким чином, щоб вона прийнялася й оселилася в нас. Указ, яким би обдуманим і ясним він не був, не більший за листок бланка, якщо не буде знизу такого ж чистого бажання прикласти його до діла саме тією стороною, якою треба,і якою слід, і яку може прозріти тільки той, хто просвітлений розумінням справедливості Божеської, а не людської. Без того все обернеться на зло. Доказом тому всі наші тонкі шахраї та хабарники, котрі вміють обійти будь-який указ, для котрих новий указ є тільки новою поживою, новим засобом захарастити більшою складністю всяке відправляння справ, кинути нову колоду під ноги людині! Словом, всюди, куди тільки звернусь, бачу, що винуватий застосуватель, виходить, наш же брат: або винуватий тим, що поквапився, бажаючи надто швидко прославитись і вхопити орденок; або винуватий тим, що надто зопалу рвонувся, бажаючи, за російським звичаєм, показати свою самопожертву; не питаючи розуму, не роздивившись у запалі самого діла, почав ним орудувати, як знавець, і потім раптом, теж за російським звичаєм, охолонув, побачивши невдачу; або ж винуватий, нарешті, тим, що через яке-небудь скривджене дрібне честолюбство все кинув і те місце, на якому почав було так благородно подвизатися, здав першому шахраєві — нехай грабує людей. Словом, мало у кого з нас вистачало стільки любові до добра, щоб він відважився пожертвувати задля нього і честолюбством, і самолюбством, і всіма дрібницями легко дратівливого свого егоїзму, і поклав собі самому за неодмінний закон служити землі своїй, а не собі, пам’ятаючи щохвилини, що взяв він місце для щастя інших, а не для свого. Навпаки, останнім часом, ніби ще зумисне, намагався російський чоловік виставити прилюдно свою делікатність у всіх родах і дріб’язок дратівливого самолюбства свого на всіх путях. Не знаю, чи багато серед нас таких, котрі зробили все, що їм слід було зробити, і котрі можуть сказати відкрито перед цілим світом, що їм не може дорікнути ні в чому Росія, що не дивиться на них з докором усякий бездушний предмет її пустинних просторів, що все ними задоволене й нічого від них не жде. Знаю тільки те, що я чув собі докір. Чую його й тепер. І на моєму поприщі письменника, хоч яке воно скромне, можна було дещо зробити на користь більш тривалу. Що з того, що в моєму серці жило завжди бажання добра і що єдино через нього я взявся за перо? Як здійснив його? Ну, хоч би й цей мій твір, що тепер вийшов і якому назва «Мертві душі», — чи справив він те враження, яке мав справити, якби тільки був написаний так, як слід? Своїх же власних думок простих, неголоволомних думок, я не зумів передати й сам же дав привід до тлумачення їх у перекручену і радше шкідливу, ніж корисну сторону. Хто винуватий? Невже мені говорити, що мене підштовхували прохання приятелів або нетерплячі бажання любителів прекрасного, що тішаться пустими, скороминущими звуками? Невже мені говор