1846
XXIII
Історичний живописець Іванов[92]
Пишу до вас про Іванова. Яка незбагненна доля цієї людини! Уже діло його стало, нарешті, всім зрозумілим. Усі впевнилися, що картина, котру він пише, — явище небувале, почали турбуватися про художника, клопочуться з усіх боків, щоб дали йому кошти закінчити її, щоб не вмер над нею від голоду художник, — кажу буквально — не вмер від голоду, — і до сих пір ні слуху, ні духу з Петербурга. Заради Христа, розберіть, що це все означає. Сюди принеслись безглузді чутки, ніби художники і всі професори нашої Академії мистецтв, побоюючись, щоб картина Іванова не вбила собою все, що було досі створене нашими митцями, із заздрощів стараються, щоб йому не давали коштів на закінчення. Це брехня, я в цьому певен. Художники наші благородні, і якби вони дізналися про все те, що витерпів бідний Іванов через свою надзвичайну самопожертву і любов до труда, ризикуючи дійсно померти від голоду, вони б з ним поділилися по-братськи своїми власними грошима, а не те щоб підказувати іншим таке жорстоке діло. Та й чого їм побоюватись Іванова? Він іде своєю власною дорогою й нікому не на заваді. Він не тільки не шукає професорського місця і житейських вигод, а навіть просто нічого не шукає, тому що вже давно помер для всього у мирі, крім своєї роботи. Він молить про жалюгідні кошти, про ті кошти, які даються тільки початкуючому учневі, а не про ті, котрі належні йому як майстру, що сидить над таким колосальним ділом, котрого не затівав досі ніхто. І цих жалюгідних коштів, про котрі всі стараються і клопочуть, не може він допроситися, не дивлячись на клопіт усіх. Воля ваша, я бачу в усьому цьому волю Провидіння, яке вже так визначило, щоб Іванов витерпів, вистраждав і переніс усе, іншому нічому не можу приписати.
Досі лунав йому докір у повільності. Говорили всі: «Як! вісім років сидів над картиною, і до сих пір картині немає кінця!» Але тепер цей докір затихнув, коли побачили, що й крапля часу у художника не пропала намарно, що одних етюдів, приготованих ним для картини своєї, набереться на цілий зал і може скласти окрему виставку, що незвичайний розмір самої картини, котрій рівної ще не було (вона більше картин Брюллова і Бруні)[94], потребувала надто багато часу для роботи, особливо за тих малих коштів, котрі не давали йому можливості мати кілька моделей одразу, і притому таких, яких би він хотів. Словом, тепер усі відчувають безглуздість докору у повільності й лінощах такому художникові, котрий, як трудівник, сидів усе життя своє над роботою і забув навіть, чи існує на світі яка-небудь утіха, крім роботи. Ще більше буде соромно тим, котрі дорікали йому в повільності, коли дізнаються й про другу сокровенну причину повільності. З виробництвом цієї картини зв’язалось власне душевне діло художника, — явище надто рідкісне в світі, явище, в котрому зовсім не бере участі сваволя людини, але воля Того, Хто вище людини. Так уже було визначено, щоб над цією картиною відбулося виховання власне художника, як у рукотворному ділі мистецтва, так і в думках, що спрямовують мистецтво до законного й вищого призначення. Предмет картини, як ви вже знаєте, надто значний. З євангельських місць узято найважче для виконання, якого досі ще не брав ніхто з художників навіть давніших богомільно-митецьких віків, а саме — перше появлення Христа народу. Картина зображує пустелю на березі Йордану. За всіх видніший Іоанн Хреститель, який проповідує і схрещує в ім’я Того, Котрого ще ніхто не бачив із народу. Його обступає натовп нагих і тих, які роздягаються, тих, хто одягається і одягнених, тих, хто виходить із води і готових зануритися у води. В натовпі цьому стоять і майбутні учні Самого Спасителя. Все, відправляючи свої різні тілесні рухи, спрямовується внутрішнім вухом до слів пророка, ніби схоплюючи з вуст його кожне слово і виражаючи на різних обличчях свої різні почуття: на одних — уже повна віра; на других — ще сумнів; треті вже вагаються; четверті понурили голови у скруті й покаянні; є й такі, на котрих видно ще кору і нечутливість сердечну. В цей саме час, коли все рухається такими різними рухами, з’являється вдалині Той Самий, в ім’я Котрого вже відбулося Хрещення, — і тут справжня хвилина картини. Предтеча взятий саме тієї миті, коли, вказавши на Спасителя перстом, промовляє: «Оце Агнець, що на себе гріх миру бере!»[95] І весь натовп, не змінивши виразів облич своїх, спрямовується чи поглядом, чи думкою до Того, на Котрого вказав пророк. Над колишніми враженнями, що не встигли зникнути з облич, пробігають по всіх обличчях нові враження. Дивовижним світлом освітилися обличчя передових обраних, тоді як другі намагаються ще увійти у смисл незрозумілих слів, спантеличені тим, як може один узяти на себе гріхи всього миру, і треті непевно хитають головою, кажучи: «З Назарета пророк не приходить»[96]. А Він, у небесному спокої й чудесному віддаленні, тихою і твердою стопою уже наближається до людей.
92
*
93
*
94
*
96
*