Дрібничка — зобразити на обличчях весь цей хід навернення людини до Христа! Є люди, котрі впевнені, що великому художнику все доступне. Земля, море, людина, жаба, бійка і гулянка людей, гра в карти і моління Богові — словом, все може дістатися йому легко, якби був тільки він талановитим художником та повчився в академії. Художник може зобразити тільки те, що він відчув і про що в голові його склалася вже повна ідея; інакше картина буде мертва, академічна картина. Іванов зробив усе, що інший художник вважав би достатнім для закінчення картини. Вся матеріальна частина, все, що належить до розумного і строгого розташування групи в картині, виконано в досконалості. Самі обличчя отримали свою типову, відповідно до Євангелія, схожість і разом з тим схожість єврейську. Раптом чуєш по обличчях, в якій землі відбувається діло. Іванов скрізь їздив умисне вивчати для того єврейські обличчя. Все, що стосується гармонійного розташування кольорів, одягу людини й обдуманого його напинання на тіло, вивчено до такої міри, що всяка складка привертає увагу знавця. Нарешті, вся ландшафтна частина, на котру зазвичай не багато дивиться історичний живописець, краєвид всієї живописної пустелі, що оточує групу, виконаний так, що дивуються самі ландшафтні живописці, які живуть у Римі. Іванов для цього просиджував по кілька місяців у нездорових Понтійських болотах і пустельних місцях Італії, переніс у свої етюди всі дикі закутки, що знаходяться навкруг Риму, вивчив усякий камінчик і листочок — словом, зробив усе, що міг зробити, все зобразив, чого тільки знайшов зразок. Але як зобразити те, для чого ще не знайдено художником зразка? Де міг знайти він зразок для того, щоб зобразити головне, що становить завдання всієї картини, — представити в обличчях увесь хід людського навернення до Христа? Звідки міг він узяти його? З голови? Створити уявою? Осягнути думкою? Ні, пусте! Холодна для цього думка і нікчемна уява. Іванов напружував уяву, наскільки міг, намагався на обличчях усіх людей, з якими зустрічався, ловити високі порухи душевні, залишався у церквах слідкувати за молитвою людини — і бачив, що все безсиле і недостатнє і не утверджує в його душі повної ідеї про те, що потрібно. І це було предметом сильних страждань його душевних і виною того, що картина так надовго затяглася. Ні, поки в самому художнику не відбулося істинне навернення до Христа, не зобразити йому того на полотні. Іванов молив Бога про дарування йому такого повного навернення, лив сльози у тиші, прохаючи у Нього ж сил виконати Ним же навіяну думку; а в цей час дорікали йому повільністю і квапили його! Іванов просив у Бога, щоб огнем благодаті спопелив у ньому ту холодну черствість, котрою тепер страждають багато найкращих і найдобріших людей, і надихнув би його так зобразити це навернення, щоб розчулився і нехристиянин, поглянувши на його картину; а йому в цей час докоряли навіть люди, які його знали, навіть приятелі, думаючи, що він просто лінується, і міркували всерйоз про те, чи не можна голодом і відібранням усіх засобів змусити його закінчити картину. Найспівчутливіші з них говорили: «Сам же винуватий; хай би більша картина йшла своєю чергою, а у проміжках міг би він писати малі картини, брати за них гроші й не померти від голоду», — говорили, не відаючи того, що художнику, для котрого труд його, з волі Бога, обернувся на його душевне діло, вже неможливо зайнятися ніяким іншим трудом, і немає у нього проміжків, не спрямується і думка його ні до чого іншого, як би він її не примушував і не силував. Так вірна дружина, яка полюбила істинно свого чоловіка, не полюбить уже нікого другого, нікому не продасть за гріш своїх ласк, хоч би цим засобом могла б врятувати від бідності себе й чоловіка. Ось якими були обставини душевні Іванова. Ви скажете: «Так чому ж він не виклав всього цього на папері? Чому не описав ясно свого дійсного стану? тоді б йому одразу були вислані гроші». Якби ж то так. Спробуй хто-не-будь із вас, який ще не довів своїх сил, який ще не вміє самому собі висловити себе, порозумітися з людьми, які стоять на інших поприщах, котрі не можуть, цілком природно, навіть збагнути, що може існувати в мистецтві його вищий ступінь, вище того, на котрому воно стоїть у нинішній модний вік! Невже йому сказати: «Я зроблю одне таке діло, яке вас потім здивує, але котре вам не можу тепер розповісти, тому що багато що поки й мені самому ще не зовсім зрозуміле, а ви протягом всього того часу, коли я сидітиму над роботою, чекайте терпляче і давайте мені гроші на утримання»? Тоді, ймовірно, явиться багато таких охочих, котрі заговорять таким же чином — та їм хіба що безумець дасть гроші. Хай навіть Іванов міг би у цей неясний час висловитися ясно і сказати так: «Мені навіяна кимось зверху думка, що переслідує мене, — зобразити пензлем навернення людини до Христа. Я відчуваю, що не можу цього зробити, не навернувшись істинно сам. А тому чекайте, поки в мені самому не відбудеться це навернення, і давайте до того часу мені гроші на моє утримання і на мою роботу». Та йому тоді в один голос закричимо ми всі: «Що ти, брате, за нісенітницю верзеш? за дурнів, чи що, нас маєш? Що за зв’язок у душі з картиною? Душа сама по собі, а картина сама по собі. Чого нам чекати твого навернення! Ти повинен бути і без того християнин; адже ось ми всі істинні християни». Ось що ми скажемо всі Іванову, і кожен із нас майже правий. Не було б цих же самих тяжких його обставин і внутрішніх гризот душевних, котрі силою спонукали його звернутися жаркіше інших до Бога й дали йому здатність до Нього вдаватися і жити в Ньому так, як не живе в Ньому нинішній світський художник, і виплакати сльозами ті почуття, котрі він силкувався здобути раніше одними розмислами, — не зобразити б йому ніколи того, що починає він уже зображати тепер на полотні, і він дійсно б обманув і себе, й інших, незважаючи на все бажання не обманути.