Те саме і в ділі Іванова; якби сталося, що він помер від бідності й нестачі коштів, одразу б все до одного переповнилося обуренням проти тих, котрі допустили це, пішли б звинувачення у байдужості та заздрості до нього інших художників. Якийсь драматичний поет склав би з цього сентиментальну драму, якою б розчулив слухачів і подвигнув би гнівом проти ворогів його. І все це був би обман, тому що дійсно ніхто не був би істинно винним у його смерті. Один тільки чоловік був би безчесним і винним, і цим чоловіком був би — я: я пережив майже той самий стан, випробував його на власному тілі і не пояснив цього іншим! І ось чому я тепер пишу до вас. Владнайте ж це діло; інакше — гріх буде на вашій власній душі. З моєї душі я вже зняв його цим самим листом; тепер він повиснув на вас. Зробіть так, щоб не тільки були видані Іванову ті мізерні кошти, які він просить, а ще зверх того одноразова винагорода, саме за те, що він працював довго над своєю картиною і не хотів у цей час нічого робити стороннього, як не примушували його інші люди і як не примушували його власні злидні. Не скупіться! гроші всі винагородяться. Достоїнство картини вже починає розумітися всіма. Весь Рим починає говорити голосно, судячи навіть з її нинішнього вигляду, в якому ще далеко не виступила вся думка художника, що подібного явища ще не показувалося з часів Рафаеля і Леонардо да Вінчі. Буде закінчена картина — найбідніший двір у Європі заплатить за неї охоче ті гроші, які тепер платять за віднайдені картини великих майстрів минулого, і таким картинам не буває ціни меншої ста чи двохсот тисяч. Влаштуйте так, щоб нагорода видана була не за картину, а за самовідданість і неймовірну любов до мистецтва, щоб це послужило уроком художникам. Урок цей потрібен, щоби бачили всі інші, як треба любити мистецтво. Що треба, як Іванов, померти для всіх приманок життя; як Іванов, учитися і вважати себе вік учнем; як Іванов, відмовляти собі в усьому, навіть і у зайвій страві святкового дня; як Іванов, одягнути просту плисову куртку, коли обірвалися всі кошти, і знехтувати пустими звичаями; як Іванов, перетерпіти все і за високого і ніжного складу душевного, за великої чутливості до всього винести усі дошкульні поразки і навіть те, коли завгодно було декому проголосити його божевільним і розпустити ці чутки таким чином, щоб він власними своїми вухами, на кожному кроці міг їх чути. За ці-то подвиги треба, щоб йому була видана нагорода. Це треба особливо для художників молодих і виступаючих на поприщі мистецтва, щоб не думали вони про те, як заводити краватки та сюртучки та робити борги для підтримання якоїсь ваги в суспільстві; щоб знали наперед, що підкріплення і допомога з боку уряду очікують тільки тих, котрі вже не помислюють про сюртучки та гулянки з товаришами, а віддалися своїй справі, як монах монастирю. Добре б навіть, якби видана Іванову сума була надто великою, щоб мимовільно почухали свою потилицю всі інші. Не бійтесь, цю суму він не візьме собі; може бути, з неї й копійки не візьме для себе, — ця сума вся буде використана на допомогу істинним трудівникам мистецтва, котрих знає художник краще, ніж який-небудь чиновник, і розпорядження з цього діла будуть зроблені краще чиновницьких. За чиновником чимало може водитися: у нього може трапитись й жінка-модниця, й приятелі-їдоки, котрих треба пригощати обідом; чиновник заведе і штат, і блиск; стане навіть ствержувати, що для підтримання честі російської нації треба задати пороху іноземцям, і вимагатиме на це гроші. Але той, хто сам подвизався на тому поприщі, котрому потім повинен допомогти, хто чув зойк потреби й злиднів істинних, а не вдаваних, хто терпів сам і бачив, як терплять інші, і співчував їм, і ділився останньою сорочкою з неімущим трударем у той час, коли й самому нічого було їсти і ні у що вдягнутися, як робив це Іванов, той — інше діло. Тому можна сміливо довірити мільйон і спати спокійно, — не пропаде даремно копійка з цього мільйона. Зробіть же справедливо, а листа мого покажіть багатьом як моїм, так і вашим приятелям, і особливо таким, котрих управлінню довірена яка-не-будь частина, тому що трударі, подібні до Іванова, можуть трапитися на всіх поприщах, і все-таки не слід допустити, щоб вони померли від голоду. Якщо станеться, що один, відокремившись від усіх інших, візьметься дужче за всіх за своє діло, хоч би навіть і своє власне, але коли він скаже, що це, вочевидь, власне його діло буде потрібне всім, вважайте його ніби на службі й видавайте насущне харчування. А щоб пересвідчитись, чи немає тут якогось обману, тому що під таким виглядом може пробратися лінивий чоловік, який нічого не робить, слідкуйте за його власним життям; його власне життя скаже все. Якщо він так само, як Іванов, плюнув на всі звичаї та умовності світські, надягнув просту куртку і, відігнавши від себе думку не тільки про втіхи і гулянки, а навіть думку завести коли-небудь дружину й сімейство чи якесь господарство, веде життя істинно чернече, гне спину вдень і вночі над своєю роботою і молиться щохвилини, — тоді нічого довго розмірковувати, а треба дати йому засоби працювати, не слід також квапити й підштовхувати його — дайте йому спокій: підштовхне його Бог без вас; ваше діло тільки дивитися за тим, щоб він не помер від голоду. Не давайте йому великих коштів; дайте йому бідне і жебрацьке навіть утримання, і не спокушайте його спокусами світу. Є люди, котрі повинні вік залишатись жебраками. Жебрацтво є блаженство, котрого ще не розкусив світ. Але кого Бог удостоїв скуштувати його солодощі і хто вже полюбив істинно свою жебрацьку торбу, той не продасть її ні за які скарби тутешнього світу.