Почніть же з цього дня виконувати все, що я вам тепер сказав. Кріпіться, моліться і просіть Бога невідступно, хай поможе вам зібрати всю себе в собі і тримати себе. Все у нас тепер розплилось і розхристалось. Погань і ганчірка став усякий чоловік; обернув сам себе на підле підніжжя всього і на раба найбільш пустих і дрібних обставин, і немає тепер ніде свободи в її істинному смислі. Цю свободу один мій приятель, котрого ви особисто не знаєте, але котрого, однак, знає вся Росія[100], визначає так: «Свобода не в тому, щоб говорити сваволі своїх бажань: так, а в тому, щоб уміти сказати їм: ні». Він правий, як сама правда. Ніхто тепер у Росії не вміє сказати самому собі цього твердого «ні». Ніде я не бачу мужа. Хай же безсила жінка йому про це нагадає! Стало так тепер все чудно, що дружина ж повинна звеліти чоловікові, щоби він був її глава і повелитель.
1846
XXV
Сільський суд і розправа
Ніколи не нехтуйте розправою і судом. Не доручайте цього діла управителю і нікому на селі: ця частина важливіша за саме господарство. Судіть самі. Цим одним ви зміцните розірваний зв’язок поміщика із селянами. Суд — Боже діло, і я не знаю, що може бути цього вище. Недарма так ушановується в народі той, хто вміє виголошувати правий суд. До вас повалить не тільки ваше село, а й всі окружні мужики з інших селищ, як тільки дізнаються, що ви вмієте давати розправу. Не нехтуйте ніким з тих, хто приходить, і судіть усіх, хоч би навіть і за незначну сварку чи бійку. З приводу цього можете багато сказати мужику такого, що піде на добро його душі і чого б ви ніяк не знайшлися сказати в інший час, не знайшовши, до чого присікатися.
Судіть усякого чоловіка подвійним судом і всякому ділу давайте подвійну розправу. Один суд повинен бути людський. На ньому виправдайте правого і осудіть винуватого. Намагайтесь, щоб це було при свідках, щоб тут стояли й інші мужики, щоб усі бачили ясно як день, чим один правий і чим другий винний. Другий же суд зробіть Божеський. І на ньому осудіть і правого і винуватого. Виведіть ясно першому, як він сам був того виною, що другий його образив, а другому — як він подвійно винний і перед Богом, і перед людьми; одному дорікніть, чому не простив своєму брату, як повелів Христос, а другого попрікніть, чому він образив Самого Христа у своєму братові; а обом разом викажіть за те, що не примирилися самі і прийшли на суд, і візьміть слово з обох сповідатися неодмінно попу на сповіді в усьому. Якщо такий суд ви будете виголошувати, ви будете самі повноважні, як Бог, тому що Бог вас уповноважить. Ви здобудете звідти для себе самого багато добра і багато прямих і правих знань. Якби багато з державних людей починали своє поприще не паперовими заняттями, а усною розправою справ між простими людьми, вони б краще спізнали дух землі, властивість народу і взагалі душу людини і не запозичували б потім з чужоземних земель нам негодящих нововведень. Правосуддя у нас могло б учинятися краще, ніж в усіх інших державах, тому що з усіх народів тільки в одному російському запала ця вірна думка, що немає людини правої і що правий один тільки Бог. Ця думка, як непохитне вірування, рознеслась повсюди в нашому народі. Озброєний нею, навіть простий і нерозумний чоловік прибирає серед народу владу і припиняє сварки. Ми тільки, люди вищі, не чуємо її, тому що набрались пустих рицарсько-європейських понять про правду. Ми тільки сперечаємося через те, хто правий, хто винуватий; а якщо розібрати кожну зі справ наших, прийдеш до того ж знаменника, тобто — обоє винуваті. І бачиш, що цілком розумно діяла комендантша в повісті Пушкіна «Капітанська дочка», котра, відправивши поручика розсудити городового солдата з бабою, які побилися в бані за дерев’яну ряжку, спорядила його такою інструкцією: «Розбери, хто правий, хто винуватий, та обох і накажи».
1845
XXVI
Страхи і жахи Росії
На ваш довгий лист, який ви писали з таким страхом, який просили сієї ж миті знищити після прочитання і на який просили відповідати не інакше, як через вірні руки, але не поштою, я відповідаю не тільки не по секрету, але, як ви бачите, у друкованій книзі, яку, може бути, прочитає половина грамотної Росії. Спонукало мене до цього те, що, може бути, мій лист послужить водночас відповіддю й іншим, котрі? подібно до вас, бентежаться тими ж страхами. Те, що ви мені об’являєте по секрету, є ще не більше як одна частина всього діла; а ось якби я вам розказав те, що я знаю (а знаю я, поза всяким сумнівом, далеко ще не все), тоді б, точно, скаламутилися ваші думки і ви самі подумали б, як би втекти з Росії. Та куди тікати? ось питання. Європі довелось ще важче, ніж Росії. Різниця в тому, що там ніхто ще цього уповні не бачить: все, не виключаючи навіть державних людей, перебуває поки на верхівці верхніх відомостей, тобто перебуває в тому зачарованому колі знань, яке нанесено журналами у вигляді скороспілих висновків, необачливих прикладів, виставлених, крізь брехливі призми всяких партій, зовсім не у тому світлі, в якому вони є. Зачекайте, скоро піднімуться знизу такі крики, саме у тих позірно упоряджених державах, яких зовнішнім блиском ми так захоплюємося, прагнучи від них усе перейняти і пристосувати до себе, що запаморочиться голова у самих тих знаменитих державних людей, котрими ви так любувалися у палатах і камерах. У Європі заварюються тепер скрізь такі сум’яття, що не допоможе ніякий людський засіб, коли вони відкриються, і перед ними буде нікчемна річ страхи, котрі вам бачаться тепер у Росії. У Росії ще блимає світло, є ще путі й дороги до спасіння, і слава Богу, що ці страхи прийшли тепер, а не пізніше. Ваші слова: «Всі занепадають духом, ніби у чеканні чогось неминучого», рівно як і слова: «Кожен думає тільки про спасіння особистих вигод, про збереження власної користі, так як на полі битви після поразки кожен думає тільки про спасіння життя: sauve qui peut»[103], дійсно справедливі; так воно тепер дійсно є; так бути має: так повелів Бог, щоби воно було. Кожен повинен подумати тепер про себе, саме про своє власне спасіння. Та настав інший рід спасіння. Не тікати на кораблі із землі своєї, рятуючи своє нікчемне земне майно, а, рятуючи свою душу, не виходячи геть із держави, повинен кожен з нас спасати самого себе у самому серці держави. На кораблі своєї посади і служби повинен тепер кожен з нас виноситись із виру, дивлячись на Керманича небесного. Хто навіть і не в службі, той повинен тепер же вступити на службу і ухопитись за свою посаду, як потопаючий хапається за дошку, без чого не врятуватись нікому. Служити ж тепер повинен з нас кожен не так, як би служив він у колишній Росії, але в іншій Небесній державі, главою котрої вже Сам Христос, а тому й усе своє ставлення чи до влади, вищої над нами, чи до людей, рівних і кружляючих навкруги нас, чи до тих, котрі нас нижчі й знаходяться під нами, повинні ми виконати так, як повелів Христос, а не хто інший. І вже нічого тепер дивитись на які-небудь щиглі, котрі б завдавав хто б то не було нашому честолюбству чи самолюбству, — треба пам’ятати тільки те, що заради Христа взята посада, а тому повинна бути і виконана так, як звелів Христос, а не хто інший. Тільки одним цим засобом і може кожен з нас тепер врятуватись. І погано буде тому, хто про це не помислить зараз же. Скаламутиться розум його, потьмаряться думки, і не знайде він кутка, куди сховатися від своїх страхів. Згадайте Єгипетські тьми, які з такою силою передав цар Соломон[104], коли Господь, бажаючи покарати одних, наслав на них невідомі, незрозумілі страхи. Глупа ніч обійняла їх раптом серед білого дня; з усіх сторін втупилися в них жахаючі образи: дряхлі страховиська з печальними обличчями постали невідпорно в очах їхніх; без залізних ланцюгів скувала їх усіх боязнь і позбавила всього, всі почуття, всі бажання, всі сили в них загинули, крім одного страху. І сталося це тільки в тих, котрих покарав Господь. Інші ж у цей же час не бачили ніяких жахів; для них був день і світло.
102
*
104
*