сказав так: «Державін не зовсім правий: слова поета суть уже його діла». Пушкін правий. Поет на поприщі слова має бути так само бездоганним, як і всякий інший на своєму поприщі. Коли письменник стане виправдовуватись якими-небудь обставинами, що були причиною нещирості, чи необдуманості, чи поспішливої квапливості його слова, тоді й всякий несправедливий суддя може виправдатися в тому, що брав хабарі й торгував правосуддям, складаючи провину на свої тісні обставини, на дружину, на велике сімейство, словом — хіба мало на що можна послатися. У чоловіка раптом з’являться тісні обставини. Потомству немає діла до того, хто був виною, що письменник сказав дурницю чи нісенітницю або ж висловився взагалі необдумано й незріло. Воно не стане розбирати, хто штовхав його під руку: чи короткозорий приятель, що підохотив його на дочасну діяльність, чи журналіст, який піклувався тільки про вигоду свого журналу. Потомство не візьме до уваги ні кумівство, ні журналістів, ні власну його бідність і скрутне становище. Воно дорікне йому, а не їм. Чого ти не встояв проти всього цього? Адже ти відчув сам чесність звання свого; ти ж умів віддати перевагу йому перед іншими, вигіднішими посадами, і зробив це не через яку-небудь фантазію, але тому, що у собі почув на те покликання Боже, адже ти отримав на додачу до того ум, який бачив далі, ширше і глибше діло, ніж ті, хто тебе підштовхував. Чого ж ти був дитиною, а не мужем, отримавши все, що потрібно мужеві? Словом, ще який-небудь пересічний письменник міг би виправдовуватись обставинами, але не Державін. Він надто зашкодив собі тим, що не спалив принаймні цілої половини од своїх. Ця половина од представляє явище вражаюче: ніхто ще досі так не посміявся з самого себе, зі святині своїх кращих вірувань і почуттів, як це зробив Державін у цій нещасній половині своїх од. Направду, ніби він силкувався тут намалювати карикатуру на самого себе: все, що в інших місцях у нього таке прекрасне, таке легке, таке просочене внутрішньою силою душевного вогню, тут холодне, бездушне й силуване; а що гірше за все — тут повторені ті ж самі звороти, вирази й навіть цілком фрази, які мають таку орлину замашку в його одухотворених одах і які тут просто смішні й подібні до того, якби карлик одягнув панцир велетня, та ще й не так, як слід. Скільки людей тепер висловлюють судження про Державіна, ґрунтуючись на його пошлих одах. Скільки засумнівалось у щирості його почуттів тому тільки, що знайшли їх у багатьох місцях вираженими слабо й бездушно; які двозначні пересуди склалися про самий його характер, душевне благородство і навіть непідкупність того самого правосуддя, за яке він стояв. І все тому, що не спалене те, що повинне бути віддане вогню. Приятель наш П…..н[14] має звичку, викопавши абиякі рядки відомого письменника, тієї ж миті їх тиснути у свій журнал, не зваживши до ладу, чи до честі воно, чи до безчестя його. Він скріплює це діло відомою обмовкою журналістів: «Сподіваємось, що читачі й потомство залишаться вдячними за оприлюднення сих дорогоцінних рядків, у великій людині все достойне цікавості», — і тому подібне. Все це пусте. Який-небудь невисокого польоту читач залишиться вдячним; але потомство плюне на ці дорогоцінні рядки, якщо в них бездушно повторене те, що вже відомо, і якщо не дихає від них святинею того, що має бути святим. Чим істини вищі, тим треба бути обережнішим з ними; інакше вони раптом обернуться на загальні місця, а загальним місцям уже не вірять. Не стільки зла призвели самі безбожники, скільки призвели зла лицемірні чи навіть просто неприготовані проповідники Бога, які насмілились промовляти ім’я Його неосвяченими вустами. Поводитися зі словом слід чесно. Воно є вищим дарунком Бога людині. Біда промовляти його письменнику в ті часи, коли він знаходиться під впливом палких захоплень, досади, гніву чи якої-небудь особистої неласки до кого б то не було — словом, у ті часи, коли не прийшла ще в стрункість його власна душа: з нього таке вийде слово, яке всім опротивіє. І тоді з найчистішим бажанням добра можна призвести зло. Той же наш приятель П…..н того порукою: він квапився усе своє життя, поспішаючи ділитись усім зі своїми читачами, повідомляти їм усе, чого він набрався сам, не розбираючи, чи дозріла думка в його власній голові таким чином, щоби стати близькою та доступною всім, — словом, виказував перед читачем себе всього в усьому своєму нехлюйстві. І що ж? Чи помітили читачі ті благородні й прекрасні пориви, які у нього зблискували досить часто? чи сприйняли від нього те, чим він хотів з ними поділитися? Ні, вони помітили в ньому одне тільки нехлюйство і недбальство, які перш за все помічає людина, і нічого від нього не прийняли. Тридцять років працював і клопотався, як мураха, цей чоловік, кваплячись усе життя своє передати швидше в руки всім усе, що знаходив на користь просвіти й освіти російської… І жодна людина не сказала йому спасибі; жодного вдячного юнака я не зустрів, котрий би сказав, що він зобов’язаний йому яким-небудь новим світлом чи прекрасним стремлінням до добра, яке б викликало його слово.
14
*