Знаю тільки те, що сказав би: «Останню, Господи, але лишень би вона була в домі Твоєму!» Здається, нічого б не бажалось більше, як тільки служити тим обраним, котрі вже удостоїлись споглядати у всій величі Його славу. Лежати б тільки біля ніг їхніх і цілувати святі їхні ноги!
1845
XXX
Напуття[113]
На листа твого тепер не буду відповідати; відповідь буде потім. Все бачу і чую: страждання твої великі. З такою ніжною душею терпіти такі грубі обвинувачення; з такими піднесеними почуттями жити між таких грубих, незграбних людей, якими є мешканці пошлого містечка, в якому ти оселився, котрих уже один бездушний грубий доторк в силах розбити, навіть без їхнього відома, найкращу дорогоцінність сердечну, ведмежою лапою вдарити по найтонкіших струнах душевних, даних на те, щоб виспівати небесні звуки, — розладнати і розірвати їх, бачити, на додачу до всього цього, щоденні скоєні мерзоти і терпіти зневагу від негідних! Все це тяжко, знаю. Твої страждання тілесні тяжкі не менше: твої нервові недуги, твій сум і ці страшні напади агонії, котрою ти одержимий тепер, — все це тяжко, тяжко, і нічого більше не можу сказати тобі, але тільки: тяжко! Та ось тобі розрада. Це ще початок; образ тобі буде ще більше: чекає на тебе ще сильніша боротьба з хабарниками, підлотниками всіх сортів і найбезсоромнішими людьми, для котрих нічого немає святого, котрі не тільки в силах зробити те мерзотне діло, про яке ти пишеш, тобто підписатися під чужу руку, дерзнути звести такий жахливий злочин на невинну душу, бачити своїми очами кару, що спостигла обмовленого, і не здригнутися, — не тільки подібне мерзотне діло, а й ще в кілька разів мерзотніше, про які одна розповідь може позбавити навіки сну людину жалісливу. (О, краще б зовсім не народитися цим людям: увесь сонм небесних сил здригнеться від жаху загробного покарання, що на них чекає, від котрого ніхто вже їх не звільнить.) Зустрінуться тобі незліченні нові поразки, неждані зовсім. На твоєму майже беззахисному поприщі й непомітній посаді все може трапитись. Твої нервові напади й недуги будуть також ще сильнішими, сум буде вбивчим і печалі будуть нищівними. Але згадай: покликані у світ ми зовсім не для свят і бенкетів. На битву ми сюди покликані; святкувати ж перемогу будемо там. А тому ні на мить ми не повинні забувати, що вийшли на битву, і нічого тут вибирати, де менше небезпек: як добрий воїн, повинен кидатись з нас кожен туди, де жаркіша битва. Всіх нас бачить зверху небесний Полководець, і ні найменше наше діло не уникне Його погляду. Не ухиляйся ж від поля бою, а ставши до бою, не шукай супротивника безсилого, а сильного. За бій з невеликим горем і дрібними бідами не багато отримаєш слави. Не велика слава для росіянина битися з миролюбним німцем, коли знаєш наперед, що він побіжить; ні, з черкесом, від котрого всі тремтять, вважаючи непереможним, з черкесом схопитися і перемогти його — ось слава, котрою можна похвалитися! Вперед же, прекрасний мій воїне! З Богом, добрий товаришу! З Богом, прекрасний друже мій!
1846
XXXI
У чому ж, нарешті, сутність російської поезії та в чому її особливість
Незважаючи на зовнішні ознаки наслідування, в нашій поезії є дуже багато свого. Самобутнє джерело її вже било у грудях народу тоді, коли самого імені ще не було ні на чиїх устах. Струмені його пробиваються в наших піснях, в яких мало прив’язаності до життя та його предметів, але багато прив’язаності до якогось безмежного розгулу, до стремління ніби полинути кудись разом зі звуками. Струмені його пробиваються у прислів’ях наших, у котрих видно надзвичайну повноту народного ума, що вмів зробити все своїм знаряддям: іронію, кепкування, наочність, влучність живописного зображення, щоб скласти животрепетне слово, котре проймає наскрізь природу російської людини, зачіпаючи за все її живе. Струмені його пробиваються, врешті, в самому слові церковних пастирів — слові простому, не красномовному, але чудовому за стремлінням стати на висоту тієї святої незворушності, на котру визначено зійти християнину, за стремлінням спрямувати людину не до захоплень сердечних, а до вищої, розумної тверезості духовної. Все це пророкувало нашій поезії якийсь іншим народам невідомий, своєрідний і самобутній розвиток. Але не з сих трьох джерел, що вже у нас побутували, бере початки наша солодкозвучна поезія, що нині нас тішить; так само, як і будова нинішнього нашого суспільного порядку походить не з начал, що вже побутували раніше в землі нашій. Суспільна будова наша відбулася також не правильним, поступовим перебігом подій, не повільно-розсудливим уведенням європейських звичаїв, — котре було б уже неможливе з тієї причини, що вже занадто визріла європейська просвіта, занадто великим був наплив її, щоб не увірватися рано чи пізно з усіх сторін у Росію і не наробити без такого вождя, яким був Петро, набагато більшого розладу в усьому, ніж який дійсно потім настав, — суспільна будова наше постала від потрясіння, від того богатирського потрясіння всієї держави, котре викликав цар-перетворювач, коли воля Бога вклала йому думку ввести молодий народ свій у коло європейських держав і одразу познайомити його зі всім, що тільки здобула собі Європа довгими роками кривавих борінь і страждань. Крутий поворот був потрібний російському народові, і європейська просвіта була кресалом, котрим слід було вдарити по всій нашій масі, що починала дрімати. Кресало не передає вогонь кременю, але поки ним не вдариш, не дасть кремінь вогню. Вогонь вилетів раптом з народу. Вогонь цей був захват, захват від пробудження, захват спершу несвідомий: ніхто ще не почув, що він пробудився з тим, щоби з допомогою європейського світла роздивитися глибше самого себе, а не копіювати Європу; все тільки почуло, що він пробудився. Вже сам цей крутий поворот усієї держави, здійснений одним чоловіком, — і до того самим царем, котрий великодушно відмовився на час від царського звання свого, вирішив випробувати сам всяке ремесло і з сокирою в руці стати передовим у всякому ділі, щоби не виникло ніяких заворушень, які бувають при найменшій зміні державних форм, — було ділом, достойним захвату. Переворот, котрий зазвичай на кілька років заливає кров’ю розворушену державу, якщо здійснюється боріннями внутрішніх партій, був здійснений перед всією Європою в такому порядку, наче блискучий маневр добре навченого війська. Росія раптом огорнулася державною величчю, заговорила громами і зблиснула відблиском європейських наук. Все у молодій державі прийшло у захват, скрикнувши тим криком зчудування, котрим скрикує дикун, побачивши навезені блискучі скарби. Захват цей відобразився в нашій поезії, або краще — він створив її. Ось чому поезія з першого вірша, що з’явився друком, набула у нас торжествуючого виразу, прагнучи виказати в один і той же час захоплення від світла, внесеного до Росії, зчудування від великого поприща, що на неї чекає, і вдячність царям, того призвідникам. З цих пір стремління до світла стало нашим елементом, шостим почуттям російської людини, й саме воно дало хід нашій нинішній поезії, внісши нове, світлоносне начало, котрого не видно було ні в одному з тих трьох джерел її, про котрі згадувалося при початку.