Всю Російську землю оглядає він від краю і до краю з якоїсь світлої височини, милуючись і ніяк не намилуючись її безмежністю та незайманою природою. В описах чутно погляд радше вченого натураліста, ніж поета, але щиросердна сила захвату перетворила натураліста на поета. Найдивовижніше те, що, вмістивши віршовану мову свою у вузькі строфи німецького ямбу, він нітрохи не стиснув мови: мова в нього рухається у вузьких строфах так само велично й вільно, як повновода ріка, не стиснена берегами. Вона у нього вільніша і краща у віршах, ніж у прозі, і недаремно Ломоносова називають батьком нашої віршованої мови. Дивовижно те, що зачинатель уже постав владарем і законодавцем мови. Ломоносов стоїть попереду наших поетів, як вступ попереду книги. Його поезія — початок світанку. Вона у нього, подібно до спалахуючої зірниці, освітлює не все, але тільки деякі строфи. Сама Росія з’являється у нього тільки у загальних географічних обрисах. Він ніби дбає тільки про те, щоб накидати один начерк величезної держави, намітити крапками і лініями її кордони, надавши іншим нанести фарби; він сам ніби первісний, пророчий начерк того, що попереду.
З руки Ломоносова оди увійшли в звичай. Торжество, перемога, тезоіменитство, навіть ілюмінація та феєрверк стали предметом од. Віршувальники їхні виказали тільки бездарну спритність замість захвату. Виключити з них можна одного Петрова[117], не чужого силі й віршованому вогню: він був дійсно поет, незважаючи на жорсткий і черствий вірш свій. Усі інші нагадали тільки риторично-холодний склад ломоносовських од і показали, замість милозвучності ломоносовської мови, тріскотню і безлад слів, що терзають вухо. Але кресало вже вдарило по кременю; поезія вже спалахнула: ще не встиг відняти руку від ліри Ломоносов, як уже заводив перші пісні Державін.
В епоху Катерини, царювання котрої можна назвати блискучою виставкою перших російських творів, коли на всіх поприщах почали виявлятися російські таланти, — з битвами піднеслися полководці, з установами внутрішніми державні ділки, з перемовинами дипломати, з академіями словесники й вчені, — з’явився і поет, Державін, з тією ж картинно-величною зовнішністю, як і всі люди часів Катерини, що розвернулися в якійсь ще дикій свободі, з багато чим недокінченим і не цілком викінченим у частинах, як трапляється з тими творами, котрі виставляються дещо поспішливо напоказ. Думка про подібність Ломоносова з Державіним, що приходить на ум при першому погляді на них обох, зникне одразу, як тільки вдивишся сильніше в Державіна. Всім, навіть самим вихованням, останній являє цілковиту протилежність першому. Як перший увесь віддався наукам, вважаючи віршування своє тільки розвагою і ділом відпочинку, так другий віддався весь своєму віршуванню, вважаючи різносторонню освіту науками зайвою і непотрібною. Та ж самодержавна, державна велич Росії чутна і в нього; але вже видно не самі тільки географічні обриси держави: виступають люди і життя. Не далекі від реальності науки, а наука життя його цікавить. Оди його звертаються вже до людей всіх станів і посад, і чутно в них стремління накреслити закон правильних дій людини в усьому, навіть у самих її насолодах. У нього виступила уже творчість. У нього є щось ще більш велетенське і витаюче, ніж у Ломоносова. Розгубився ум, вирішуючи, звідки взявся в ньому цей гіперболічний розмах його мови. Чи залишки це нашого казкового руського богатирства, котре у вигляді якогось темного пророцтва носиться до сих пір над нашою землею, прообразуючи щось вище, що на нас чекає, чи ж це навіяно йому далеким татарським його походженням, степами, де бродять вбогі рештки орд, розпалюючи свою уяву розповідями про богатирів у кілька верст заввишки, які живуть по тисячу років на світі, — що б то не було, але ця властивість у Державіні дивовижна. Інколи бозна-як здалеку забирає він слова й вирази з тим саме, щоб стати ближче до свого предмета. Дике, величезне все; але де тільки допомогла йому сила натхнення, там увесь цей огром слугує на те, щоб неприродною силою оживити предмет, так що здається, ніби тисячею очей дивиться він. Варто переглянути його «Водоспад», де, здається, ніби ціла епопея злилася в одну плинучу оду. У «Водоспаді» перед ним пігмеї інші поети. Природа там ніби вища за нами зриму природу, люди могутніші за нами знаних людей, а наше звичайне життя перед величним життям, там зображеним, наче мурашник, котрий десь далеко копошиться вдалині. Про Державіна можна сказати, що він — співець величі. Все у нього величне: величний образ Катерини, велична Росія, що оглядає себе у вісьмох морях своїх; його полководці — орли; словом, все у нього величне. Помітно, одначе, що постійним предметом його думок, який найбільше його цікавив, було — накреслити образ якогось дужого мужа, загартованого в ділі життя, готового до битви не з одним яким-небудь часом, але з усіма віками; зобразити його таким, яким він мав би виникнути, на його думку, з міцних начал нашої російської породи, виховавшись на незрушному камені нашої Церкви. Часто, відкинувши в сторону ту особу, котрій написана ода, він ставить на її місце того ж свого незламного, правдивого мужа. Тоді глибокі істини проголошуються у нього таким голосом, котрий далеко вищий за звичайний: повертається святе, високе значення тому, що звикли називати ми загальними місцями, і, наче з вуст самої Церкви, дослухаєшся до вічних слів його. Порівняно з іншими поетами у нього все виглядає велетом: його поетичні образи, не маючи повної викінченості пластичної, наче губляться в якихось духовних обрисах і від того набувають ще більше величі. Наприклад: поет зображує старого Каспія в той час, коли він, розлютований бурею,
117
*