Тут, здавалося, хотів створитися зримо образ старого Каспія, але загубився в якомусь духовному, незримому окресленні: вухо чує один гул гримлячого моря, і разом з сивим волоссям старого піднімається волосся на голові самого читача, враженого суворою величчю картини. Все у нього крупне. Стиль у нього такий крупний, як ні в кого з наших поетів. Розітнувши анатомічним ножем, побачиш, що це наслідок надзвичайного поєднання найбільш високих слів з найбільш низькими і простими, на що б ніхто не відважився, крім Державіна. Хто б посмів, крім нього, висловитися так, як висловився він в одному місці про того ж свого величного мужа, в ту хвилину, коли він все уже виконав, що потрібно на землі:
Хто, крім Державіна, насмілився б поєднати таке діло, як чекання смерті, з такою нікчемною дією, як крутіння вусів? Але як через це відчутніша видимість самого мужа, і яке меланхолійно-глибоке почуття зостається в душі! Та потрібно сказати, що як це, так і всі інші велетенські якості Державіна, що дають йому перевагу над іншими поетами нашими, перетворюються раптом у нього на неохайність і неподобство, як тільки покидає його натхнення. Тоді все у безладі: слово, мова, стиль — все скрипить, наче віз із немазаними колесами, і вірш — справжній труп, покинутий душею. Сліди власної незакінченої освіти, як у розумовому, так і в моральному сенсі, відбилися дуже помітно на його творах. Муж, який проповідував іншим про те, як керувати собою, не зумів скерувати себе, далеко не став самим собою і змушений був напруженою силою натхнення добиратися до себе ж, щоб заговорити про те, що повинно вже вільно виливатися у поета. Надай виховання повне такому мужу — не було б поета вищого за Державіна; тепер же залишається він як необроблена величезна скеля, перед котрою ніхто не може зупинитися, не будучи враженим, але перед котрою довго не затримується ніхто, поспішаючи до інших місць, більш принадливих.
Ще Державін ударяв у струни своєї ліри, як уже все довкола нього змінилося: вік Катерини, полководці-орли, вельможна розкіш і вельможне життя промайнули, як сновидіння. Настав вік Олександра, ошатний, благопристойний, вилощений. Все застебнулося і, ніби відчувши, що вже розкинулося надто нарозпашку, стало навперейми набувати позірної добропристойності та стрункості вчинків. Французи стали уповні взірець до всього, і так само, як джигуни Парижа заволоділи надовго нашим суспільством, прудкі французькі поети заволоділи були на час нашими поетами. До честі, втім, вірного поетичного чуття нашого необхідно сказати, що за зразок пішов один Лафонтен саме тому, що був ближчим до природи: Дмитрієв[120], Хемніцер[121] і Богданович[122] стали створювати подібні до нього простотою твори, обробляючи ті ж предмети. Російська мова раптом отримала свободу і легкість перелітати від предмета до предмета, якої не знав Державін. Замість оди стали пробувати всі роди і форми поезії. Дмитрієв виказав багато таланту, смаку, простоти і пристойності в усьому, якими вбив бундючність і пишномовність, нанесені бездарними наслідувачами Державіна та Ломоносова. Але поверхова епоха не могла дати багато змісту нашій поезії: одне загальносвітське стало її предметом, і вона зробилася сама схожою на розумного і меткого світського чоловіка, коли він сидить у вітальні й веде розмову не з тим, щоб повідати душевну сповідь свою чи спонукати інших до якого-небудь важливого діла, а з тим, щоб просто повести розмову і похизуватися вмінням вести її про всі предмети. Останні звуки Державіна змовкли, як змовкають останні звуки церковного органу, і поезія наша, вийшовши з церкви, опинилася раптом на балу. Від одного тільки Капніста[123] почувся аромат істинно душевного почуття і якоїсь особливої антологічної привабливості, доти незнайомої. Ось його «Сільський будиночок в Обуховці»:
118
*
119
*
123
*