Та не могла зоставатися довго наша поезія на цій поверховій світській верхівці. Вже пробуджена була сильно її чулість від петровського удару європейським кресалом. Раптом запримітила вона, що від французів, окрім спритності, нічого не перейме для свого виховання, і звернулася до німців. У німецькій літературі відбувалося у той час явище дивне. Неясні марення, таємничі перекази, непояснимі чудесні пригоди, темні привиди невидимого світу, мрії та страхи, що супроводжують дитинство людини, стали предметом німецьких поетів. Можна б назвати таку поезію пустощами школяра, якби в ній не чулося те лепетання немовляти, котрим вістує в ній про себе безсмертний дух людини, потребуючи собі живої поживи. Чутлива поезія наша зупинилася з цікавістю немовляти перед таким явищем. Її власні слов’янські начала нагадали їй раптом про щось подібне. Але при всьому тому ми самі ніяк би не зіткнулися з німцями, якби не з’явився поміж нас такий поет, котрий показав нам весь цей новий, незвичайний світ крізь ясне скло своєї власної природи, нам більш доступної, ніж німецька. Цей поет — Жуковський, наша найвизначніша оригінальність! Дивовижною, вищою волею вкладено було йому в душу з дитячих днів незбагненне йому самому стремління до незримого й таємничого. В душі його, наче в герої його балади Вадимі[124], лунав небесний дзвінок, кличучи у далечінь. Через цей поклик кидався він до всього незбагненного й таємничого всюди, де воно йому траплялося, й став одягати його в звуки, близькі нашій душі. Все у цьому роді у нього взяте у чужих, і більше у німців, — майже все переклади. Але на перекладах так закарбувалося це внутрішнє стремління, так запалило й одушевило їх своєю живістю, що самі німці, які навчалися російської мови, зізнаються, що перед ним оригінали видаються копіями, а переклади його видаються істинними оригіналами. Не знаєш, як назвати його, — перекладачем чи оригінальним поетом. Перекладач втрачає власну особистість, але Жуковський виказав її більше за всіх наших поетів. Проглянувши назви віршів його, бачиш: один взято із Шиллера, другий з Уланда[125], третій у Вальтер Скотта, четвертий у Байрона, і все — найвірніший сколок, слово в слово, особистість кожного поета витримано, ніде було й висунутись самому перекладачеві; але коли прочитаєш кілька віршів одразу і спитаєш себе: чиї вірші читав? — не постане перед очима твоїми ні Шиллер, ні Уланд, ні Вальтер Скотт, але поет, від них усіх окремий, достойний стати не біля ніг їхніх, а сісти з ними поряд, як рівний з рівним. Яким чином крізь особистості всіх поетів пронеслась його власна особистість — це загадка, але вона так і бачиться всім. Немає росіянина, котрий би не склав собі з самих же творів Жуковського вірного портрета самої душі його. Потрібно сказати також, що ні в кому з перекладених ним поетів не чутно так сильно стремління піднестися у захмарне, чуже всьому видимому, ні в кому також із них не видно цього твердого визнання незримих сил, що охороняють всюди людину, так що, читаючи його, відчуваєш на кожному кроці, ніби сам, висловлюючись віршами Державіна:
Перекладаючи, справляв він своїми перекладами таке враження, як самобутній і самоцвітний поет. Внісши це нове, доти незнайоме нашій поезії стремління в область незримого й таємничого, він звільнив її саму від матеріалізму не тільки в думках і способі їхнього вираження, а у самому вірші, котрий став легким та безтілесним, як видіння. Перекладаючи, він залишив перекладами початки для всього оригінального, вніс нові форми й розміри, котрі почали потім уживати всі інші наші поети. Лінощі ума завадили йому стати переважно поетом-винахідником, — лінь вигадувати, а не брак творчості. Ознаки творчості показав він у собі вже із самого початку свого поприща: «Світлана» і «Людмила» рознесли у перший раз зігріваючі звуки нашої слов’янської природи, ближчі нашій душі за ті, що лунали в інших поетів. Доказом того те, що вони справили вплив сильний на всіх у той час, коли поетичне чуття у нас було ще слабо розвинене. Елегійний рід нашої поезії створений ним. Є ще первісніша причина, від котрої пішли й самі лінощі ума: це — здатність оцінювати, котра, оселившись владно в його умі, змушувала його зупинятися з любов’ю над усяким готовим твором. Звідси його тонке критичне чуття, котре так дивувало Пушкіна. Пушкін сильно на нього сердився за те, що він не пише критик. На його думку, ніхто, крім Жуковського, не міг так розібрати й визначити всякий художній твір. Ця здатність розбирати й оцінювати відображається в його мальовничих описах природи, котрі всі його власні, самобутні твори. Взявши картину, що його полонила, він не залишає її до тих пір, поки не вичерпає всю, розітнувши ніби анатомічним ножем її найневловимішу подробицю. Хто вже міг написати вірш «Звіт про сонце»[127], де спостережені всі видозміни сонячних променів і чарівність картин, ними породжених у різні години дня, і з такими ж мальовничими подробицями зобразити в «Звіті про місяць»[128] чарівність місячних променів, з цілою низкою нічних картин, ними породжених, — той, зрозуміло, мав містити в собі у великій мірі здатність оцінювати. Його «Слов’янка» з краєвидами Павловська[129] — справжній живопис. Благоговійна задумливість, котра проноситься крізь всі його картини, наповнює їх тим зігріваючим, теплим світлом, котре наводить заспокоєння незвичайне на читача. Стаєш тихішим у всіх своїх пориваннях, і якоюсь таїною замикаються твої власні вуста.
124
*
125
*
128
*
129
*