Останнім часом у Жуковському став помічатися перелом поетичного напряму. В міру того як стала йому вияснюватися чистіше та незримо-світла далина, котру він бачив доти в неясно-поетичній віддалі, зникала пристрасть і смак до примар і привидів німецьких балад. Сама задумливість поступилася місцем світлості душевній. Плодом цього була «Ундина»[130], творіння, приналежне уповні Жуковському. Німецький переповідувач того самого переказу в прозі не зміг слугувати йому взірцем. Повний творець світлості цього поетичного витвору є Жуковський. З цих пір він здобув якусь прозору мову, котра ту ж річ показує ще видніше, ніж якою вона є у самого хазяїна, у котрого він узяв її. Навіть колишня легка невизначеність вірша його зникла: вірш його став міцнішим і твердішим; все готувалося в ньому на те, щоб повернути його до передачі найдосконалішого поетичного твору, котрий, будучи створений так, як створює він, за такого напування всього себе духом давнини і за такого просвітленого, вищого погляду на життя, покаже неодмінно первісний, патріархальний побут древнього світу в світлі рідному й близькому всьому людству, — подвиг, набагато вищий за всякий власний твір, котрий принесе Жуковському значення всесвітнє. Перед іншими нашими поетами Жуковський те саме, що ювелір перед іншими майстрами, тобто майстер, який займається остаточним викінченням діла. Не його діло добувати в горах алмаз — його діло оправити цей алмаз таким чином, щоб він заграв усім своїм блиском і виказав би уповні своє достоїнство усім. Поява такого поета могла статися тільки серед російського народу, в котрому такий сильний геній сприйнятливості, даний йому, може бути, на те, щоб оправити в кращу оправу все, що не оцінене, не оброблене і зневажене іншими народами.
У той час, коли Жуковський стояв ще у першій порі свого поетичного розвитку, відриваючи нашу поезію від землі й суттєвості й відносячи її в область безтілесних видінь, інший поет, Батюшков[131], ніби зумисне йому на спротив, став прикріпляти її до землі й тіла, виказуючи всю чарівливу повабу відчутної суттєвості. Як той губився весь у неясному ще для нього самого ідеальному, так цей весь потонув у розкішній повабі видимого, котре так ясно чув і так сильно відчував. Усе прекрасне в усіх образах, навіть і незримих, він ніби силкувався перетворити на відчутну млість насолоди. Він чув, висловлюючись його ж виразом, «стихов и мыслей сладострастье»[132]. Здавалося, ніби якась внутрішня сила рівноваги, що перебуває в лоні поезії нашої, охороняючи її від крайнощів будь-якого захоплення, створила цього поета саме з тим, щоб у той час, коли один стане приносити звуки північних співців Європи, другий овіяв би її ароматичними звуками півдня, познайомивши з Аріосто, Тассо, Петраркою, Парні[133] та ніжним відлунням древньої Еллади; щоби навіть і сам вірш, що почав набувати легкої невизначеності, прибрав тієї майже скульптурної опуклості, яку видно у древніх, і тієї звучної млості, що чутна у південних поетів нової Європи.
130
*
132
*
133
*