Пушкін вчував значення своє краще тих, котрі ставили йому питання, і з любов’ю виконував його. Навіть і в ту пору, коли метався він сам у чаді пристрастей, поезія була для нього святиня — точно якийсь храм. Не входив він туди неохайним і неприбраним; нічого не вносив він туди необдуманого, нерозважливого з власного життя свого; не увійшла туди гольцем розхристана дійсність. А між тим все там до єдиного є історією його самого. Але це нікому не зримо. Читач почув одні тільки пахощі; але які речовини перегоріли в грудях поета з тим, щоб запахтіти цими пахощами, цього ніхто не може почути. І як він леліяв їх у собі! як виношував їх! Жоден італійський поет не вивершував так сонетів своїх, як викінчував він ці легкі, позірно миттєві творіння. Яка точність у всякому слові! Яка значливість всякого виразу! Яке все округлене, вивершене й замкнуте! Всі вони ніби перлини; важно й вирішити, котре краще. Ніби сяючі зуби красуні, котрі уподібнює цар Соломон до овець-юнок[137], які, щойно вийшовши з купелі, всі як одна і всі рівно прекрасні.
Як йому говорити було про що-небудь потрібне сучасному суспільству в його сучасну хвилину, коли хотілося відгукнутись на все, що тільки є в світі, і коли всякий предмет однаково кликав його? Він хотів було зобразити в «Онєгіні» сучасну людину і розв’язати якусь сучасну задачу — і не міг. Зіштовхнувши з місця своїх героїв, сам став на їхнє місце і в особі їхній був уражений тим, чим вражається поет. Поема вийшла зібранням розрізнених відчуттів, ніжних елегій, колючих епіграм, картинних ідилій, і після прочитання її замість усього виступає той же чудесний образ поета, котрий на все відгукується. Його найдосконаліші твори: «Борис Годунов» і «Полтава» — той же вірний відгук минулому. Нічого не хотів він ними сказати своєму часові; ніякої користі співвітчизникам не замислював він вибором цих двох сюжетів; не видно також, щоб він наповнився особливим співчуттям до кого-небудь із виведених тут героїв і взявся б через це за ці дві поеми, так майстерно і художньо вивершені. Він подивувався тільки незвичайності двох історичних подій і хотів, щоб, подібно до нього, подивувалися інші.
Читання поетів всіх народів і віків породжувало в ньому той же відгук. Герой іспанський Дон-Жуан, цей невичерпний предмет незліченної кількості драматичних поем, дав йому раптом ідею зосередити все діло у невеликій власній драматичній картині[138], де зі ще більшим знанням душі виставлена невідпорна звабність спокусника, ще яскравіше слабкість жінки і ще відчутніша сама Іспанія. Фауст Гете навів його раптом на ідею втиснути у дві-три сторіночки головну думку германського поета[139], — і дивуєшся, як вона влучно схоплена і як зосереджена в одне міцне ядро, незважаючи на всю її невизначену розкиданість у Гете. Суворі терцини Данта навіяли йому думку[140] у таких же терцинах і в дусі самого Данта зобразити поетичне дитинство своє у Царському Селі, уособити науку в вигляді строгої жінки, яка збирає до школи дітей, і себе — у вигляді школяра, який вирвався з класу до саду з тим, щоб зупинитися перед древніми статуями з лірами і циркулями у руках, що промовляли до нього живіше за науку, де видно, як уже рано пробуджувалася в ньому ця чутливість на все відгукуватися.
137
*
138
*
139
*
140
*