І який вірний його відгук, яке чутливе його вухо! Чуєш запах, колір землі, часу, народу. В Іспанії він іспанець, із греком — грек, на Кавказі — вільний горець у повному смислі цього слова; з віджилим чоловіком він дихає старовиною часу минулого; зазирне до мужика в хату — він росіянин увесь з голови до ніг: усі риси нашої природи в ньому відкликнулися, і все охоплене іноді одним словом, одним чуйно знайденим і влучно прибраним прикметником.
Властивість ця у ньому розросталася поступово, і він відгукнувся б потім цілком на все російське життя, так само, як відгукався на всяку окрему його рису. Думка про роман, котрий би повідав просту, нештучну повість справді російського життя, займала його останнім часом невідступно. Він кинув вірші єдино з тим, щоб не відволікатися нічим по сторонах і бути простішим у описах, і саму прозу спростив він до того, що навіть не знайшли ніякого достоїнства в перших повістях його. Пушкін був цьому радий і написав «Капітанську дочку», безсумнівно, найкращий російський твір у розповідному роді. У порівнянні з «Капітанською дочкою» всі наші романи й повісті здаються нудотною розмазнею. Чистота і нештучність зійшли в ній на такий високий ступінь, що сама дійсність видається перед нею штучною і карикатурною. Вперше виступили істинно російські характери: простий комендант фортеці, капітанша, поручик, сама фортеця з єдиною гарматою, безладдя часу і проста велич простих людей — все не тільки сама правда, а ще ніби краще за неї. Так воно і бути має: на те і покликання поета, щоб із нас же взяти нас і нас же повернути нам в очищеному і кращому вигляді. Все показувало в Пушкіні, що він на те був народжений і того прагнув. Майже в один час з «Капітанською дочкою» залишив він майстерні проби романів: «Рукопис села Горюхіна»[141], «Царський арап»[142] і зроблений олівцем начерк великого роману — «Дубровський». Останнім часом набрався він багато російського життя і говорив про все так влучно і розумно, що хоч записуй всяке слово: воно вартувало його кращих віршів; але ще дивовижнішим було те, що будувалось всередині самої душі його й готувалося освітити перед ним ще більше життя. Відзвуки цього чутні у виданому вже по смерті його вірші[143], в котрому звуками майже апокаліптичними зображена втеча з приреченого на загибель міста, і частка його власного душевного стану. Багато готувалося Росії добра в цьому чоловікові… Але, стаючи мужем, забираючи звідусіль сили на те, щоб управлятися з великими ділами, не подумав він про те, як справитись з дріб’язковими та малими. Нагла смерть забрала його раптом від нас — і все у державі відчуло раптом, що втратило велику людину.
Вплив Пушкіна як поета на суспільство був малозначущим. Суспільство глянуло на нього тільки на початку його поетичного поприща, коли він першими молодими віршами своїми нагадав був ліру Байрона; коли ж він отямився і став нарешті не Байрон, а Пушкін, суспільство від нього відвернулося. Але вплив його був сильним на поетів. Не зробив того Карамзін у прозі, що він у віршах. Наслідувачі Карамзіна стали жалюгідною карикатурою на нього самого і довели як стиль, так і думки до солодкавої нудотності. Що ж до Пушкіна, то він був для всіх поетів, йому сучасних, наче скинутий з Неба поетичний вогонь, від котрого, мов свічки, запалились інші самоцвітні поети. Довкола нього раптом утворилося їх ціле сузір’я: Дельвіг[144], поет-сибарит[145], котрий ніжився всяким звуком своєї майже еллінської ліри і, не випиваючи одним духом всього напою поезії, ковтав його по краплі, як знавець вин, придивляючись до кольору і нюхаючи сам запах; Козлов[146], гармонічний поет, від котрого пролунали якісь доти нечувані, музикально-сердечні звуки; Баратинський[147], строгий і похмурий поет, котрий показав так рано самобутнє стремління думок до світу внутрішнього і став уже дбати про матеріальне викінчення їх, коли вони ще не визріли в ньому самому; темний і нерозвинений, став себе виказувати людям і зробився через те всім чужий і нікому не близький. Усіх цих поетів збудив до діяльності Пушкін; інших же просто створив. Я розумію тут наших так званих антологічних поетів, котрі створили небагато; але якщо з цих небагатьох духмяних квітів зробити вибір, то вийде книга, під котрою підпише своє ім’я найкращий поет. Варто назвати обох Туманських[148], О. Крилова[149], Тютчева, Плетньова і кількох інших, котрі не виказали б власного поетичного вогню і запашних порухів душевних, якби не були запалені вогнем поезії Пушкіна. Навіть старі поети стали перестроювати лад лір своїх. Відомий перекладач «Іліади» Гнєдич[150], переспівувач псалмів Ф. Глинка[151], партизан-поет Давидов[152], зрештою сам Жуковський, наставник і вчитель Пушкіна в мистецтві віршування, став потім учитися сам у свого учня. Зробилися поетами навіть ті, котрі не народжені були поетами, котрим готувалося поприще не менш високе, судячи з тих духовних сил, які вони показали навіть у віршованих своїх пробах, як-от: Веневітінов[153], що так рано від нас пішов, і Хомяков[154], який, слава Богу, ще живе для якогось світлого майбуття, поки ще йому самому не відкритого. Сила збуджуючого впливу Пушкіна навіть зашкодила багатьом, особливо Баратинському, і ще одному поетові, про котрого йтиметься нижче, — зашкодила саме тим, що вони стали передавати невизрілі порухи душі своєї, тоді як сама душа не набралася ще поезії, доступної й близької іншим, і коли визначено було їм довершити спершу своє внутрішнє виховання і на певний час замовкнути. Всіх звабила ця надзвичайна художня викінченість віршованих творів, котру показав Пушкін. Забувши і суспільство, і всякі сучасні зв’язки з ним людини, і всякі вимоги землі своєї, все жило в якійсь поетичній Елладі, повторюючи вірші Пушкіна:
142
*
143
*
144
*
145
*
146
*
147
*
148
*
150
*
151
*
152
*
153
*
154
*