З поетів часу Пушкіна більше за всіх виокремився Язиков. З появою перших віршів його всім почулась нова ліра, розгул і шаленство сил, молодецтво всякого виразу, світ молодого захвату і мова, котра в такій силі, досконалості й строгій покорі владареві ще не являлася доти ні в кому. Ім’я Язиков випало йому недарма. Володіє він язиком, як араб диким конем своїм, і ще ніби похваляється своєю владою. Звідки не почне період, чи з голови, чи з хвоста, він виведе його картинно, закінчить і замкне так, що зупинишся вражений. Все, що виражає силу молодості, не розслабленої, але могутньої, сповненої майбуттям, стало одразу предметом віршів його. Так і бризкає юнацька свіжість від усього, до чого він не торкнеться. Ось його купання в річці:
Ось у нього гра в швайку[156], яку він назвав прямо-російською грою. Юнаки-молодці стали в коло:
Все, що викликає в юнакові відвагу, — море, хвилі, буря, бенкети і чаркування, братський союз на діло, тверда мов кремінь віра в майбуття, готовність боротися за вітчизну, — виражається у нього з силою неприродною. Коли з’явилися його вірші окремою книгою[158], Пушкін сказав з прикрістю: «Навіщо він назвав їх: “Вірші Язикова”! їх би слід назвати просто: “хміль”! Людина зі звичайними силами нічого не зробить подібного; тут потрібне шаленство сил». Живо пам’ятаю захват його в той час, коли прочитав він вірш Язикова до Давидова, надрукований у журналі[159]. Вперше я побачив тоді сльози на обличчі Пушкіна (Пушкін ніколи не плакав; він сам про себе сказав у посланні до Овідія[160]: «Суровый славянин, я слез не проливал, но понимаю их»). Я пам’ятаю ті строфи, котрі викликали у нього сльози: перша, де поет, звертаючись до Росії, котру вже були визнали безсилою й немічною, закликає так:
І потім строфа, де описується нечувана самопожертва, — віддати вогню власну столицю з усім, що тільки є в ній священного для всієї землі:
156
*
158
*
159
*
160
*
161
*