У той час, коли наша поезія робила так швидко своєрідний хід свій, виховуючись поетами всіх віків і націй, обвіюючись звуками всіх поетичних країн, пробуючи всі тони і акорди, один поет залишався в стороні. Обравши для себе найменш помітну і вузьку стежину, йшов він нею майже без шуму, поки не переріс інших, як міцний дуб переростає гай, який спочатку його ховав. Цей поет — Крилов[169]. Обрав він собі форму байки, всіма знехтувану як річ стару, непридатну для ужитку та мало не дитячу іграшку, — і в сій байці зумів зробитися народним поетом. Це наша міцна російська голова, той самий ум, котрий близький уму наших прислів’їв, той самий ум, яким міцний росіянин, ум висновків, так званий задній ум. Прислів’я не є якою-небудь наперед заданою думкою чи гадкою про діло, а вже підведений підсумок діла, осад, відстій уже переброджених і закінчених подій, остаточний витяг сили діла з усіх сторін його, а не з однієї. Це виражено і у приказці: «Одне слово не приказка». Унаслідок цього заднього ума, чи ума остаточних висновків, яким переважно обдарований порівняно з іншими росіянин, наші прислів’я значливіші за прислів’я всіх інших народів. Окрім повноти думок, уже в самому способі вираження в них відобразилось багато народних якостей наших; у них все є: поглумка, насмішка, попрікання — словом, усе що розворушує й забирає за живе: як стоокий Аргус[170], дивиться з них кожне на людину. Всі великі люди, від Пушкіна до Суворова і Петра, благоговіли перед нашими прислів’ями. Повага до них виражена багатьма приказками: «Нема приказки без правди», або «Приказка повік жива». Відомо, що коли зумієш закінчити мову вдало дібраним прислів’ям, то сим поясниш її одразу народові, як би сама по собі не була вище вона над його поняття.
Ось звідси веде своє походження Крилов. Його байки аж ніяк не для дітей. Той помилиться грубо, хто назве його байкарем у такому смислі, в якому були байкарями Лафонтен, Дмитрієв, Хемніцер і, зрештою, Ізмайлов[171]. Його притчі — надбання народне і становлять книгу мудрості самого народу. Звірі у нього мислять і поводяться надто по-російському: в їхніх витівках між собою чутні витівки і обряди виконань усередині Росії. Крім вірної звіриної схожості, котра у нього до того сильна, що не тільки лисиця, ведмідь, вовк, а навіть сам горщик повертається як живий, вони показали в собі ще й російську природу. Навіть осел, котрий у нього до того визначився в характері своєму, що варто йому висунути тільки вуха з якої-небудь байки, як уже читач викрикує наперед: «Це осел Крилова!»[172] — навіть осел, незважаючи на свою приналежність до клімату інших земель, постав у нього росіянином. Кілька років учиняючи крадіжку по чужих городах, він загорівся раптом чинолюбством, захотів ордена і запишався страх, коли хазяїн повісив йому на шию дзвоник, не зміркувавши того, що тепер усяка крадіжка й капость його буде видна всім і притягне звідусіль побої на його боки. Словом, всюди у нього Русь і пахне Руссю. Всяка байка його має до того ж історичне походження. Попри свою неквапливість і, ймовірно, байдужість до подій сучасних, поет, однак, слідкував за всякою подією всередині держави: на все подавав свій голос, і в голосі цьому чулася розумна середина, примирливий третейський суд[173], котрим такий сильний російський ум, коли сягає своєї повної досконалості. Строго виваженим і твердим словом так одразу він і визначить діло, так і означить, у чому його істинна сутність. Коли деякі надто військові люди почали були вже стверджувати, що все в державах повинно бути засноване на одній військовій силі і в ній одній порятунок, а чиновники цивільні стали, своєю чергою, збиткуватися з усього, що тільки є військовим, через те тільки, що дехто звів військове діло до одних погончиків та петличок, він написав знаменитий спір гармат з вітрилами[174], в якому вводить обидві сторони в їхні законні межі сим прикметним чотиривіршем:
168
*
169
*
170
*
171
*
173
*
174
*