Зі смертю Пушкіна зупинився поступ поезії нашої вперед. Це, однак, не означає, що дух її загас; навпаки, він, як гроза, невидимо накопичується вдалині; сама сухість і духота у повітрі віщують його наближення. Вже з’явилися і тепер люди не без талантів. Але все ще перебуває під сильним упливом гармонійних звуків Пушкіна; ще ніхто не може вирватись з цього зачарованого, ним окресленого кола і показати власні сили. Ще навіть не чує ніхто, що довкола нього настав інший час, утворилися стихії нового життя і лунають питання, котрі доти не лунали; а тому ні в кому з них ще немає самоцвітіння. їх навіть не слід називати по іменах, крім одного Лєрмонтова, котрий себе виставив уперед більше за інших і котрого вже немає на світі. В ньому чутні ознаки таланту першорядного: поприще велике могло чекати на нього, якби не якась нещаслива зірка, котрої управління захотілось йому над собою визнати. Потрапивши від початку в коло того товариства, котре справедливо можна було назвати тимчасовим і перехідним, котре, як бідна рослина, зірвана з рідного ґрунту, приречене було безрадісно носитися степами, вчуваючи саме, що не прирости йому ні до якого іншого ґрунту і його жереб — зів’янути й пропасти, — він уже з ранніх пір став виражати ту роздираючу серце байдужість до всього, котрої не чулося ще в жодного з наших поетів. Безрадісні зустрічі, безпечальні розлуки, дивні, безглузді любовні узи, невідомо чому розпочаті й невідомо чому розірвані, стали предметом віршів його і дали нагоду Жуковському вельми вірно визначити сутність цієї поезії словом беззачарування. За допомоги таланту Лєрмонтова воно зробилося було на час модним. Як колись з легкої руки Шиллера пронеслося було світом зачарування і стало модним, як потім з важкої руки Байрона пішло в хід розчарування, породжене, може бути, зайвиною зачарування, і стало також на час модним, так зрештою прийшла черга і беззачарування, рідного дітища байронівського розчарування. Існування його, зрозуміло, було короткочаснішим за всі інші, тому що в беззачаруванні немає ніякої приваби ні для кого. Визнавши над собою владу якогось звабливого демона, поет замірявся не раз зобразити його образ, ніби бажаючи віршами від нього позбутися. Образ цей не визначений напевне, навіть не набув тієї звабливої могутності над людиною, якої він хотів йому надати. Видно, що виріс він не від власної сили, а від втоми й лінощів людини боротися з ним. У незакінченому його вірші, названому «Казка для дітей», образ цей набуває більшої певності та більше смислу. Може бути, із закінченням цієї оповіді, що є його найкращим віршем, позбавився б він самого духа і разом з ним безвідрадного свого стану (ознаки того вже сіяють у віршах «Ангел», «Молитва» і деяких інших), якби тільки збереглося в ньому самому побільше поваги та любові до свого таланту. Але ніхто ще не грав так легковажно зі своїм талантом і так не старався виказати до нього навіть якесь хвастливе презирство, як Лєрмонтов. Не помітно в ньому ніякої любові до дітей своєї ж уяви. Жоден вірш не виношений у ньому, не злеліяний чадолюбно й дбайливо; не усталився і не зосередився в собі самому; самий вірш не отримав ще своєї власної твердої особистості і тьмяно нагадує то вірш Жуковського, то Пушкіна; скрізь — надмір та багатослів’я. В його творах прозових набагато більше достоїнства. Ніхто ще не писав у нас такою правильною, прекрасною і духмяною прозою. Тут видно більше заглиблення у дійсність життя — готувався майбутній великий живописець російського побуту… Але нагла смерть раптом його від нас забрала. Чути страшне в долі наших поетів. Як тільки хто-небудь з них, випустивши з уваги своє головне поприще і призначення, кидався на інше чи ж опускався у той вир світських стосунків, де не слід йому бути і де немає місця для поета, раптова, нагла смерть виривала його раптом з нашого середовища. Три першорядних поети: Пушкін, Грибоєдов, Лєрмонтов, один за одним, у всіх на очах, були викрадені наглою смертю протягом одного десятиліття, в пору найквітучішої мужності, у повному розвитку сил своїх, — і нікого це не вразило: навіть не здригнулося легковажне плем’я.
Та час, однак, сказати наостанок, що таке наша поезія взагалі, нащо вона була, чому служила і що зробила для всієї Російської землі нашої. Чи мала вона вплив на дух сучасного їй суспільства, виховавши та облагородивши кожного, відповідно до його місця, й піднісши поняття всіх взагалі, відповідно до духу і корінних сил народу, який повинен рухати державу? Чи вона була просто вірною картиною нашого суспільства — картиною повною і докладною, яскравим дзеркалом усього нашого побуту? Не була вона ні тим, ні другим; ні того, ні другого вона не зробила. Вона була майже незнана й невідома нашому суспільству, яке в той час виховувалось іншим вихованням — під впливом гувернерів французьких, німецьких, англійських, під впливом вихідців з усіх країн, усіх можливих станів, з різними способами мислення, правил і напрямків. Суспільство наше, — чого не траплялося ще досі з жодним народом, — виховувалось у невіданні землі своєї посеред самої землі своєї. Навіть мова була забута, так що поезії нашій були навіть відрізані дороги й путі до того, щоб торкнутися його вуха. Якщо й пробивалася вона до суспільства, то якимись незаконними путівцями: або щасливо написана музика заносила у вітальню який-небудь віршований твір; або ж плід незрілої молодості поета, нікчемний і слабкий його твір, що відповідав яким-небудь чужоземно-вільнодумним міркуванням, занесеним у голову суспільства чужоземними вихователями, бувало причиною, що суспільство дізнавалося про існування серед нього поета. Словом — поезія наша не повчала суспільство, не виражала його. Ніби чуючи, що її доля не для сучасного суспільства, линула вона весь час понад суспільством; якщо ж і спускалася до нього, то хіба що з тим тільки, щоб хльоснути його бичем сатири, а не передавати його життя за взірець потомству. Діло дивовижне: предметом нашої поезії все ж були ми, але ми в ній не впізнаємо себе. Коли поет показує нам наші кращі сторони, нам це видається перебільшеним, і ми ледь не готові не вірити тому, що говорить нам про нас же Державін. Коли ж виставляє письменник наші низькі сторони, ми знову не віримо, і нам це видається карикатурою. Є, дійсно, в тому і другому ніби якась перебільшена сила, хоч насправді перебільшення немає. Причина першого те, що наші ліричні поети, володіючи таємницею прозрівати в зерні, майже непримітному для простого ока, майбутній чудовий плід його, виставляли очищенішою всяку властивість нашу. Причина другого те, що сатиричні наші письменники, носячи в душі своїй, хоч поки й неясно, ідеал уже кращої російської людини, бачили ясніше все погане і низьке російської справжньої людини. Сила обурення благородного давала їм силу виставляти яскравіше ту ж річ, ніж її може побачити звичайна людина. Ось від чого останнім часом, сильніше за всі інші властивості наші, розвинулась у нас насмішкуватість. Все сміється у нас одне з одного, і є уже всередині самої землі нашої щось, що сміється з усього однаково, зі старовини і з новизни, і благоговіє тільки перед одним нестаріючим і вічним. Отже, поезія наша не виразила нам ніде російську людину уповні, ні у тому