[193] з тим саме, щоб показати Європі з поганого боку Росію, не міг приховати подиву свого, побачивши простих мешканців сільських хатин наших. Як вражений, зупинявся він перед нашими поважними біловолосими стариками, що сиділи біля порогів хат своїх, які здавались йому величними патріархами древніх біблійних часів. Не раз зізнавався він, що ніде в інших землях Європи, де тільки мандрував він, не поставав перед ним образ людини в такій величі, близькій до патріархально-біблійної. І цю думку повторив він кілька разів на сторінках своєї просякнутої ненавистю до нас книги. Ця властивість чулості, що у такому високому ступені виявилась у Пушкіні, є наша народна властивість. Згадаємо тільки одні назви, якими народ сам характеризує в собі цю властивість, наприклад: назва вухо, що дається такій людині, в котрій всі жилки горять і говорять, котра миті не постоїть без діла; вдача — всюди поспіває і всюди успіває; і безліч є у нас інших назв, що визначають різні відтінки і відхилення цієї властивості. Властивість ця велика: не цілісним і суворим вийде російський муж, зображений Державіним, якщо не буде в ньому чуття відгукуватись живо на всякий предмет у природі, дивуючись на кожному кроці красі Божого творіння. Цей ум, що вміє знайти законну середину всякої речі, який виявився у Крилові, є наш істинно російський ум. Тільки у Крилові відобразився той вірний такт руського ума, котрий, уміючи виразити істинну сутність всякого діла, уміє виразити його так, що нікого не скривдить вираженням і не налаштує ні проти себе, ні проти думки своєї навіть неподібних до нього людей, — одним словом, той вірний такт, котрий ми втратили серед нашої світської освіти і котрий зберігся досі у нашого селянина. Селянин наш уміє говорити з усіма вищими за себе, навіть із царем, так вільно, як ніхто з нас, і жодним словом не викаже непристойності, тоді як ми часто не вміємо поговорити навіть з рівним собі так, щоб не образити його яким-небудь виразом. Зате уже в кого з нас дійсно утворився цей зосереджений, вірний, істинно російський такт ума — він у нас користується повагою всіх; йому всі дозволять сказати те, чого нікому іншому не дозволять; на нього ніхто вже й не сердиться. У всіх наших письменників бували вороги, навіть у найнезлобивіших і прекрасніших душею (варто згадати Карамзіна і Жуковського); але у Крилова не було жодного ворога. Це молоде завзяття і відвага рвонутися на діло добра, котрі так і буяють у віршах Язикова, є завзяття нашого російського народу, та чудова властивість, йому одному властива, котра дає у нас одразу молодість і старику і юнаку, якщо тільки буде нагода рвонутися всім на діло, неможливе ні для якого іншого народу, котре одразу зливає у нас всю різнорідну масу, між собою ворогуючу, в одне почуття, так що і сварки, і особисті вигоди кожного — все забувається, і вся Росія — одна людина. Всі ці властивості, виявлені нашими поетами, є наші народні властивості, що у них тільки видніше розвинулись: поети беруться не звідки ж небудь з-за моря, але виходять зі свого народу. Це — вогні, що з нього ж вилетіли, передові вісники сил його. Крім того, поети наші зробили добро вже тим, що рознесли благозвучність, доти небувалу. Не знаю, в якій іншій літературі показали віршотворці таке безкінечне розмаїття відтінків звуку, чому почасти, зрозуміло, сприяла сама поетична мова наша. У кожного свій вірш і свій особливий дзвін. Цей металевий, бронзовий вірш Державіна, котрого до сих пір не може ще забути наше вухо; це густий, як смола чи струмінь столітнього токая, вірш Пушкіна; цей сяючий, святковий вірш Язикова, що влітає, наче промінь, у душу, весь зітканий зі світла; цей облитий ароматами півдня вірш Батюшкова, солодкий, як мед з гірської ущелини; цей легкий плинний вірш Жуковського, що пурхає, як неясний звук еолової арфи; цей важкий, ніби тягнений по землі вірш Вяземського, просякнутий часом їдким, щемливим російським сумом, — усі вони, наче різнодзвонні дзвони чи незліченні клавіші одного чудового органу, рознесли благозвучність по Російській землі. Благозвучність не таке пусте діло, як думають ті, котрі незнайомі з поезією. Під благозвучність, як під колискову, прекрасну пісню матері, заколисується народ-немовля ще раніше, ніж може входити у значення слів самої пісні, і непомітно самі собою стихають і заспокоюються його дикі пристрасті. Вона так само буває потрібна, як у храмі куріння кадильне, котре вже невидимо настроює душу до слухання чогось кращого ще раніше, ніж почалося саме служіння. Поезія наша пробувала всі акорди, виховувалась літературами всіх народів, прислуховувалась до лір усіх поетів, здобувала якусь всесвітню мову з тим, щоб приготувати всіх до служіння більш значливого. Не можна вже тепер заговорити про ті дрібниці, про які ще продовжує легковажно лопотіти молоде, нинішнє покоління поетів, не даючи собі звіту; не можна служити і самому мистецтву, — хоч яке прекрасне це служіння, — не зрозумівши його мети вищої і не визначивши для себе, нащо дане нам мистецтво; не можна повторювати Пушкіна. Ні, не Пушкін і ніхто інший не повинен стати тепер за взірець нам: інші вже часи прийшли. Тепер уже нічим не візьмеш — ні своєрідністю ума свого, ні картинною особистістю характеру, ні гордістю рухів своїх, — християнським вищим вихованням повинен виховатись тепер поет. Інші діла настають для поезії. Як у часи дитинства народів служила вона тому, щоб викликати на битву народи, збуджуючи в них браннолюбний дух, так доведеться їй тепер викликати на іншу, вищу битву людину — на битву вже не за тимчасову нашу свободу, права і привілеї наші, але за нашу душу, котру Сам небесний Творець наш вважає перлом Своїх творінь. Багато чекає тепер на поезію — повертати в суспільство те, що є істинно прекрасним і що вигнане з нього теперішнім безглуздим життям. Ні, не нагадають вони вже нікого з наших попередніх поетів. Сама мова їхня буде іншою; вона буде ближчою і ріднішою нашій російській душі. Ще в ній відчутніше виступлять наші народні начала. Ще не б’є всією силою вгору те самородне джерело нашої поезії, котре уже кипіло і било в грудях нашої природи тоді, коли й саме слово поезія не було ні на чиїх устах. Ще ніхто не черпав із самої глибини тих трьох джерел, про які згадувалося на початку цієї статті. Ще досі загадка — цей непояснимий розгул, який чується у наших піснях, несеться кудись повз життя і саму пісню, ніби спалюваний бажанням кращої вітчизни, за якою тужить з дня сотворіння свого людина. Ще ні в кому не відобразилась уповні та багатостороння поетична повнота ума нашого, що міститься у наших багатооких прислів’ях, що зуміли зробити такі великі висновки з бідного, жалюгідного свого часу, де в таких тісних межах і в такій каламутній калюжі повертався росіянин, і які говорять тільки про те, які величезні висновки може зробити нинішній росіянин з нинішнього широкого часу, куди нанесені підсумки всіх віків і, як нерозібраний товар, скинуті в одну безладну купу. Ще таємниця для багатьох цей незвичайний ліризм — породження верховної тверезості ума, котрий виходить від наших церковних пісень та канонів і поки що так само несамохіть підносить дух поета, як несамохіть підмивають його серце рідні звуки нашої пісні. Нарешті, сама незвичайна мова наша є ще таємницею. В ній всі тони і відтінки, всі переходи звуків від найбільш твердих до найбільш ніжних і м’яких; вона безмежна і може, жива, як життя, збагачуватись щохвилини, черпаючи, з одного боку, високі слова з мови церковно-біблійної, а з іншого боку — вибираючи на вибір влучні назви з незліченних своїх наріч, розсипаних по наших провінціях, маючи можливість, таким чином, в одному і тому ж висловлюванні підніматися до висоти, не доступної жодній іншій мові, і спускатися до простоти, відчутної відчуттям найбільш нетямущої людини, — мова, котра сама по собі вже поет і котру недарма на час забуло наше краще товариство: потрібно було, щоб вибалакали ми чужоземними наріччями всю погань, яка пристала до нас разом з чужоземною освітою, щоб усі ті неясні звуки, неточні назви речей — діти думок непрояснених і плутаних, котрі затемнюють мови, — не насмілились би затьмарити дитячої ясності нашої мови, і повернулись би ми до неї вже готові мислити і жити своїм умом, а не чужоземним. Все це ще знаряддя, ще матеріали, ще брили, ще в руді дорогі метали, з котрих викується інша, найсильніша мова. Пройде ця мова вже наскрізь усю душу і не впаде на безплідну землю. Скорботою ангела запалає наша поезія і, вдаривши по всіх струнах, які тільки є в російській людині, внесе до найбільш огрубілих душ святиню того, чого ніякі сили і знаряддя не можуть утвердити в людині; викличе нам нашу Росію — нашу російську Росію: не ту, котру показують нам грубо які-небудь квасні патріоти, і не ту, котру викликають до нас з-за моря вернуться
* …один з них, який видав свої записки… — Йдеться про французького мандрівника і літератора, маркіза Астольфа-Луї-Леонора де Кюстіна (1790‒1857), котрий здобув світову славу виданням своїх записок про Росію, яку відвідав 1839 р. Його книжка «Росія у 1839 році» в Росії була заборонена.