знайомі з поезією. Під благозвучність, як під колискову, прекрасну пісню матері, заколисується народ-немовля ще раніше, ніж може входити у значення слів самої пісні, і непомітно самі собою стихають і заспокоюються його дикі пристрасті. Вона так само буває потрібна, як у храмі куріння кадильне, котре вже невидимо настроює душу до слухання чогось кращого ще раніше, ніж почалося саме служіння. Поезія наша пробувала всі акорди, виховувалась літературами всіх народів, прислуховувалась до лір усіх поетів, здобувала якусь всесвітню мову з тим, щоб приготувати всіх до служіння більш значливого. Не можна вже тепер заговорити про ті дрібниці, про які ще продовжує легковажно лопотіти молоде, нинішнє покоління поетів, не даючи собі звіту; не можна служити і самому мистецтву, — хоч яке прекрасне це служіння, — не зрозумівши його мети вищої і не визначивши для себе, нащо дане нам мистецтво; не можна повторювати Пушкіна. Ні, не Пушкін і ніхто інший не повинен стати тепер за взірець нам: інші вже часи прийшли. Тепер уже нічим не візьмеш — ні своєрідністю ума свого, ні картинною особистістю характеру, ні гордістю рухів своїх, — християнським вищим вихованням повинен виховатись тепер поет. Інші діла настають для поезії. Як у часи дитинства народів служила вона тому, щоб викликати на битву народи, збуджуючи в них браннолюбний дух, так доведеться їй тепер викликати на іншу, вищу битву людину — на битву вже не за тимчасову нашу свободу, права і привілеї наші, але за нашу душу, котру Сам небесний Творець наш вважає перлом Своїх творінь. Багато чекає тепер на поезію — повертати в суспільство те, що є істинно прекрасним і що вигнане з нього теперішнім безглуздим життям. Ні, не нагадають вони вже нікого з наших попередніх поетів. Сама мова їхня буде іншою; вона буде ближчою і ріднішою нашій російській душі. Ще в ній відчутніше виступлять наші народні начала. Ще не б’є всією силою вгору те самородне джерело нашої поезії, котре уже кипіло і било в грудях нашої природи тоді, коли й саме слово поезія не було ні на чиїх устах. Ще ніхто не черпав із самої глибини тих трьох джерел, про які згадувалося на початку цієї статті. Ще досі загадка — цей непояснимий розгул, який чується у наших піснях, несеться кудись повз життя і саму пісню, ніби спалюваний бажанням кращої вітчизни, за якою тужить з дня сотворіння свого людина. Ще ні в кому не відобразилась уповні та багатостороння поетична повнота ума нашого, що міститься у наших багатооких прислів’ях, що зуміли зробити такі великі висновки з бідного, жалюгідного свого часу, де в таких тісних межах і в такій каламутній калюжі повертався росіянин, і які говорять тільки про те, які величезні висновки може зробити нинішній росіянин з нинішнього широкого часу, куди нанесені підсумки всіх віків і, як нерозібраний товар, скинуті в одну безладну купу. Ще таємниця для багатьох цей незвичайний ліризм — породження верховної тверезості ума, котрий виходить від наших церковних пісень та канонів і поки що так само несамохіть підносить дух поета, як несамохіть підмивають його серце рідні звуки нашої пісні. Нарешті, сама незвичайна мова наша є ще таємницею. В ній всі тони і відтінки, всі переходи звуків від найбільш твердих до найбільш ніжних і м’яких; вона безмежна і може, жива, як життя, збагачуватись щохвилини, черпаючи, з одного боку, високі слова з мови церковно-біблійної, а з іншого боку — вибираючи на вибір влучні назви з незліченних своїх наріч, розсипаних по наших провінціях, маючи можливість, таким чином, в одному і тому ж висловлюванні підніматися до висоти, не доступної жодній іншій мові, і спускатися до простоти, відчутної відчуттям найбільш нетямущої людини, — мова, котра сама по собі вже поет і котру недарма на час забуло наше краще товариство: потрібно було, щоб вибалакали ми чужоземними наріччями всю погань, яка пристала до нас разом з чужоземною освітою, щоб усі ті неясні звуки, неточні назви речей — діти думок непрояснених і плутаних, котрі затемнюють мови, — не насмілились би затьмарити дитячої ясності нашої мови, і повернулись би ми до неї вже готові мислити і жити своїм умом, а не чужоземним. Все це ще знаряддя, ще матеріали, ще брили, ще в руді дорогі метали, з котрих викується інша, найсильніша мова. Пройде ця мова вже наскрізь усю душу і не впаде на безплідну землю. Скорботою ангела запалає наша поезія і, вдаривши по всіх струнах, які тільки є в російській людині, внесе до найбільш огрубілих душ святиню того, чого ніякі сили і знаряддя не можуть утвердити в людині; викличе нам нашу Росію — нашу російську Росію: не ту, котру показують нам грубо які-небудь квасні патріоти, і не ту, котру викликають до нас з-за моря очужоземлені росіяни, але ту, котру видобуде вона з нас же і покаже таким чином, що всі до одного, яких би не були вони різних думок, способів виховання і міркувань, скажуть в один голос: «Це наша Росія, нам у ній затишно і тепло, і ми тепер дійсно у себе вдома, під своєю рідною кровлею, а не на чужині».