Ні, не відсвяткувати нинішньому віку Світлого свята так, як йому слід святкуватися. Є страшна перешкода, є непереборна перешкода, ім’я їй — гордість. Вона була відома і в колишні віки, але то була гордість більш дитинна, гордість своїми силами фізичними, гордість багатствами своїми, гордість родом і званням, та не доходила вона до того страшного духовного розвитку, в якому постала тепер. Тепер з’явилась вона у двох видах. Перший вид її — гордість чистотою своєю.
Зрадівши тому, що стало набагато чим кращим за своїх предків, людство нинішнього віку закохалось у чистоту і красу свою. Ніхто не соромився хвастатись публічно душевною красою своєю і вважати себе кращим від інших. Варто тільки придивитись, яким лицарем благородства виступає з нас тепер кожен, як безпощадно та різко судить про іншого. Варто тільки прислухатись до тих виправдань, якими він виправдовує себе в тому, що не обійняв свого брата навіть у день Світлого Воскресіння. Без сорому і не затремтівши душею, говорить він: «Я не можу обійняти цього чоловіка: він мерзенний, він підлий душею, він заплямував себе найбезчеснішим учинком; я не пущу цього чоловіка навіть до передпокою свого; я навіть не хочу дихати одним повітрям з ним; я зроблю гак для того, щоб об’їхати його і не зустрічатися з ним. Я не можу жити з підлими та нікчемними людьми — невже мені обійняти такого чоловіка як брата?» На жаль! забув бідний чоловік дев’ятнадцятого віку, що в цей день немає ні підлих, ні мерзенних людей, але всі люди — брати тієї ж сім’ї, і всякому чоловікові ім’я брат, а не яке-небудь інше. Все разом і одразу він забув: забув, що, може бути, з тим саме оточили його мерзенні й підлі люди, щоб, поглянувши на них, поглянув він на себе і пошукав би в собі те ж саме, чого так злякався в інших. Забув, що він сам може на кожному кроці, навіть не помітивши того сам, зробити те ж підле діло, хоч в іншому тільки вигляді, — у вигляді, не ураженому публічною ганьбою, але яке, одначе, висловлюючись прислів’ям, є той самий млинець, тільки на іншому блюді. Все забув. Забув він те, що, можливо, від того розвелось так багато підлих і мерзенних людей, що суворо й не по-людськи їх відштовхнули найкращі й найпрекрасніші люди і тим змусили ще більше озлобитися. Буцімто легко терпіти до себе презирство! Бог зна, може бути, хтось зовсім не був народжений безчесним чоловіком; може бути, бідна душа його, безсила боротися зі спокусами, просила й молила про допомогу і готова була обцілувати руки й ноги того, хто, спонуканий жалістю душевною, підтримав би її на краю безодні. Може бути, однієї краплі любові до нього було достатньо для того, щоб повернути його на прямий путь. Буцімто дорогою любові було важко досягти його серця! Буцімто вже до того скам’яніла в ньому природа, що ніяке почуття не могло в ньому ворухнутися, коли й розбійник вдячний за любов, коли й звір пам’ятає руку, що його пестила! Але все забув чоловік дев’ятнадцятого віку, і відштовхує він від себе брата, як багач відштовхує пойнятого гноєм жебрака від чудового ґанку свого. Йому немає діла до страждань його; йому б тільки не бачити гною ран його. Він навіть не хоче почути сповіді його, боячись, щоб не вразило нюх його смердюче дихання вуст нещасного, гордий духмяністю чистоти своєї. Чи такому чоловікові святкувати свято небесної Любові?
Є другий вид гордості, ще сильніший за перший, — гордість ума. Ніколи ще не зростала вона до такої сили, як у дев’ятнадцятому віці. Вона чутна в самому остраху кожного набути слави дурня. Все винесе чоловік віку: винесе назву шахрая, негідника; яку хочеш дай йому назву, він винесе її — і тільки не винесе назви дурня. З усього він дозволить посміятися — і тільки не дозволить посміятися з ума свого. Ум для нього — святиня. Через найменшу насмішку з ума свого він готовий сієї ж хвилини поставити свого брата на шляхетну відстань і всадити, не здригнувшись, йому кулю в лоба. Нічому й ні у що він не вірить; тільки вірить в один ум свій. Чого не бачить його ум, того для нього немає. Він забув навіть, що ум іде вперед, коли йдуть уперед усі моральні сили в людині, і стоїть без руху і навіть іде назад, коли не підносяться моральні сили. Він забув і те, що немає всіх сторін ума ні в одній людині; що інша людина може бачити саме ту сторону речі, котру він не може бачити, і, таким чином, знати те, чого він не може знати. Не вірить він цьому, і все, чого не бачить він сам, те для нього неправда. І тінь християнського смирення не може до нього торкнутися через гординю ума. В усьому він засумнівається: у серці чоловіка, котрого кілька років знав, у правді, Бога візьме під сумнів, але не засумнівається в своєму умі. Вже сварки і лайки почались не через які-небудь суттєві права, не через особисті ненависті — ні, не чуттєві пристрасті, але пристрасті ума вже почались: уже ворогують особисто через несхожість думок, через протиріччя у світі мисленнєвому. Вже утворилися цілі партії, що одна одну не бачили, ніяких особистих стосунків не мали — і вже одна одну ненавидять. Навдивовижу: в той час, коли вже було почали думати люди, що освітою вигнали злобу зі світу, злоба іншою дорогою, з іншого кінця входить у світ, — дорогою ума, і на крилах журнальних листків, як все знищуюча сарана, нападає на серця людей скрізь. Уже й самого ума майже не чутно. Уже й розумні люди починають говорити неправду всупереч власному переконанню, через те тільки, щоб не поступитися супротивній партії, через те тільки, що гордість не дозволяє зізнатися перед усіма у помилці, — вже одна чиста злоба зацарювала замість ума.