Чи людині такого віку вміти полюбити й відчути християнську любов до людини? Чи їй сповнитись тією світлою простодушністю і ангельською дитинністю, котра збирає всіх людей в одну сім’ю? Чи їй почути духмяність небесного братства нашого? Чи їй відсвяткувати цей день? Щезнув навіть і той позірно доброзичливий вираз колишніх простих віків, котрий надавав вигляд, нібито людина була ближчою до людини. Гордий ум дев’ятнадцятого віку знищив його. Диявол виступив уже без маски у світ. Дух гордості перестав уже з’являтися в різних образах і лякати забобонних людей, він з’явився у власному своєму вигляді. Відчувши, що визнають його панування, він перестав уже й церемонитися з людьми. Із зухвалою безсоромністю сміється в очі їм же, хто його визнає; найдурніші закони дає світові, які досі ще ніколи не давались, — і світ це бачить і не сміє не слухатись. Що означає ця мода, нікчемна, незначлива, котру допустила спочатку людина як дріб’язок, як невинне діло, і котра тепер, як повна хазяйка, вже почала розпоряджатися в домах наших, виганяючи все, що є найголовнішого і найкращого в людині? Ніхто не боїться переступати кілька разів на день найперші й найсвященніші закони Христа і між тим боїться не виконати її найменшого наказу, тремтячи перед нею, як несмілий хлопчина. Що означає, що навіть і ті, котрі самі з неї сміються, танцюють, як легкі вітрогони, під її дудку? Що означають ці так звані незліченні пристойності, котрі стали сильнішими за всякі засадничі настанови? Що означають ці дивні влади, що утворились окрім законних, — сторонні, побічні впливи? Що означає, що вже правлять світом швачки, кравці й ремісники всякого роду, а Божі помазаники залишились осторонь? Люди темні, нікому не відомі, які не мають думок і щиросердних переконань, правлять міркуваннями й думками розумних людей, і газетний листок, визнаний брехливим усіма, стає непомітно законодавцем його не поважаючої людини. Що значать всі незаконні ці закони, котрі видимо, на очах усіх, креслить, виходячи знизу, нечиста сила, — і світ це бачить увесь і, мов зачарований, не сміє ворухнутися? Що за страшна насмішка з людства! І для чого за такого ходу речей зберігати ще зовнішні святі звичаї Церкви, Небесний Хазяїн якої не має над ними влади? Чи це ще нова насмішка духа темряви? Нащо це свято, яке втратило своє значення? Нащо воно знову приходить тихше й тихше скликати в одну сім’ю людей, які розійшлися, і сумно оглянувши всіх, йде геть як незнайоме й чуже всім? Чи всім справді воно незнайоме і чуже? Але нащо ж ще вціліли де-не-де люди, котрим здається, ніби вони світлішають у цей день і святкують свою дитинність, — ту дитинність, від котрої небесні цілунки, ніби цілунки вічної весни, проливаються на душу, ту прекрасну дитинність, котру втратила нинішня горда людина? Чому ще не забула людина навіки цю дитинність і, ніби бачене в якомусь далекому сні, вона ще зворушує нашу душу? Нащо все це і до чого це? Либонь невідомо нащо? Либонь не видно до чого? З тим, щоб хоч декотрим, які ще чують весняний подих цього свята, зробилось би раптом так тоскно, так тоскно, як тоскно янголу на Небі. І, заволавши краючим серце воланням, впали б вони до ніг своїх братів, благаючи хоч би один цей день вирвати з черги інших днів, один би день тільки провести не за звичаями дев’ятнадцятого віку, а за звичаями Вічного Віку, в один би тільки день обійняти та обхопити чоловіка, як винуватий друг обнімає великодушного друга, який все йому простив, хоч би тільки з тим, щоб завтра ж відштовхнути його від себе і сказати йому, що він нам чужий і незнайомий. Хоч би тільки забажати так, хоч би тільки силоміць змусити себе це зробити, ухопитись би за цей день, як потопаючий хапається за дошку! Бог зна, може бути, за одне це бажання уже готова скинутись з Небес нам драбина і простягнутися рука, що допомагає злетіти по ній.