Проте й одного дня не хоче провести так людина дев’ятнадцятого віку! І незбагненним сумом уже загорілась земля; черствішим і черствішим стає життя: все дрібнішає й мілішає, і зростає тільки на очах у всіх один велетенський образ нудьги, сягаючи з кожним днем найнезмірнішого росту. Все глухо, могила скрізь. Боже! пусто й страшно стає у Твоєму світі!
Чому ж одному росіянинові ще здається, що свято це святкується, як слід, і святкується так в одній його землі? Чи мріяння це? Але чому ж це мріяння не приходить ні до кого іншого, крім росіянина? Що означає насправді, що саме свято щезло, а видимі ознаки його так ясно носяться по лицю землі нашої: лунають слова: «Христос воскрес!» — і поцілунок, і кожного разу так само урочисто виходить свята північ, і гули вседзвінних дзвонів гудуть і гудуть по всій землі, ніби будять нас? Де носяться так очевидно привиди, там недарма носяться; де будять, там розбудять. Не вмирають ті звичаї, котрим визначено бути вічними. Вмирають у букві, але оживають у дусі. Притьмарюються тимчасово, помирають у пустих і вивітрених натовпах, але воскресають з новою силою в обраних, з тим, щоби в найсильнішому світлі від них розлитися по всьому світу. Не помре з нашої старовини ні зерня того, що є в ній істинно російського і що освячене Самим Христом. Рознесеться дзвінкими струнами поетів, сповіститься духмяними вустами святителів, спалахне притьмарене — і свято Світлого Воскресіння святкуватиметься, як слід,-раніше у нас, ніж у інших народів! На чому ж засновуючись, на які дані, що містяться в серцях наших, спираючись, можемо сказати це? Чи кращі ми за інші народи? Чи ближчі життям до Христа, ніж вони? Ні за кого ми не кращі, а життя ще невлаштованіше й безладніше за них усіх. «Гірші ми за всіх інших» — ось що ми повинні завжди говорити про себе. Але є в нашій природі те, що нам пророкує це. Вже сама невлаштованість наша нам це пророкує. Ми ще розтоплений метал, що не відлився у свою національну форму; ще нам можна викинути, відштовхнути від себе нам неприйнятне і внести у себе все, що вже не можна іншим народам, які набули форми й загартувалися в ній. Що є багато чого в корінній природі нашій, нами забутій, близького закону Христа, — доказом того вже те, що без меча прийшов до нас Христос, і приготована земля сердець наших кликала сама собою Його слово, що є вже начала братства Христового в самій нашій слов’янській природі, і побратимство людей було в нас ріднішим навіть і за кровне братство, що ще немає в нас непримиренної ненависті стану супроти стану і тих озлоблених партій, котрі водяться в Європі й котрі постачають перешкоди непереборні до єднання людей і братської любові між ними, що є, нарешті, у нас відвага, нікому не властива, і якщо постане перед нами всіма яке-не-будь діло, зовсім неможливе ні для якого іншого народу, хоч би навіть, наприклад, скинути одразу і разом всі недоліки наші, все, що ганьбить високу природу людини, то з болем власного тіла, не пошкодувавши самих себе, як у дванадцятому році, не пошкодувавши майна, палили доми свої й земні статки, так рвонеться у нас усе скидати з себе ганебне і плямуюче нас, жодна душа не відстане від іншої, і в такі хвилини всілякі сварки, ненависті, ворожнечі — все буває забуте, брат повисне на грудях у брата, і вся Росія — одна людина. Ось на чому засновуючись, можна сказати, що свято Воскресіння Христова святкуватиметься раніше у нас, ніж у інших. І твердо говорить мені це душа моя; і це не думка, видумана в голові. Такі думки не видумуються. Навіянням Божим породжуються вони разом у серцях багатьох людей, які одне одного не бачили, живуть на різних кінцях землі, і в один час, мовби з одних вуст, виголошуються. Знаю я твердо, що не одна людина у Росії, хоч я її і не знаю, твердо вірить цьому і каже: «У нас раніше, ніж у всякій іншій землі, святкуватиметься Світле Воскресіння Христове!»