Щоб відповісти на цей запит, я наважуюсь щиросердно і наскільки можливо коротше викласти всю повість мого авторства, аби дати можливість кожному справедливіше осудити мене, аби побачив читач, чи змінював я терен свій, бажаючи дати собі інше спрямування, а чи й у моїй долі так само, як і в усьому, слід визнати участь Того, Хто володіє світом не завжди у згоді з тим, як нам хочеться, і з яким важко змагатися людині. Можливо, ця щиросерда повість моя правитиме за пояснення хоч якоїсь частки того, що здається такою непояснюваною загадкою для багатьох у нещодавно виданій моїй книжці. Якби сталося так, я би з цього щиро тішився, тому що вся ця дивна історія мене вельми втомила, й мені самому нелегко від цього вихора непорозумінь.
Я не можу сказати ствердно, чи достеменно терен письменника є мій терен. Знаю лише те, що в ті роки, коли я почав замислюватися про моє майбутнє (а замислюватися про майбутнє я почав рано, в ті часи, коли всі мої однолітки думали ще про ігри), думка про письменника мені ніколи не спадала, хоч мені завжди здавалося, що я зроблюся людиною відомою, що на мене чекає широке коло дії і що я навіть зроблю щось для загального добра. Я гадав попросту, що я вислужуся й усе це надасть служба державна. Через те палке бажання служити було в мене замолоду дуже сильне. Воно перебувало безперервно в моїй голові попереду всіх моїх справ і занять. Перші мої спроби, перші вправи у творах, що до них я набув звичку в останній час перебування мого в школі, були майже всі в ліричному й серйозному роді. Ані сам я, ні товариші мої, що разом зі мною вправлялися в творах, не мали гадки, що мені доведеться бути письменником комічним та сатиричним, хоч, незважаючи на мій меланхолійний від природи характер, мене часто трафляло бажання жартувати і навіть набридати іншим моїми жартами; хоч і в найбільш ранніх судженнях моїх про людей знаходили вміння помічати ті особливості, котрі вислизають з-під уваги інших людей, як крупні, так дрібні й кумедні. Казали, що я вмію не те що передражнити, але вгадати людину, тобто вгадати, що вона має в таких і таких випадках сказати, з дотриманням самого ладу й способу її думок та висловлювань. Проте все це не переносилося на папір, і я жодним чином не думав про те, що згодом знайду цьому застосування.
Причина тих веселощів, котрі було зауважено в перших творах моїх, що з’явилися друком, полягала в певній душевній потребі. На мене накочували напади туги, для мене самого незрозумілої, котра походила, можливо, з мого хворобливого стану. Аби розважити себе самого, я вигадував собі все кумедне, що тільки міг вигадати. Вигадував цілком кумедні особи й характери, становив їх подумки в найбільш кумедні становища, анітрохи не дбаючи про те, навіщо це, для чого й кому від цього вийде яка користь.
Молодість, у час якої не спадають на думку жодні запитання, підштовхувала. Ось походження тих перших моїх творів, котрі одних змушували сміятися так само безтурботно й бездумно, як і мене самого, а інших спантеличували й змушували вирішувати, як могли людині розумній спадати на думку такі дурниці. Можливо, з роками та з потребою розважати себе веселощі ці щезли б, а з ними разом і моє письменництво. Проте Пушкін змусив мене глянути на справу серйозно. Він уже давно схиляв мене взятися за великий твір, і нарешті одного разу, після того як я йому прочитав одне невеличке зображення невеличкої сцени, котре, одначе, вразило його більше за все читане мною раніше, він мені сказав: «Як із цією здатністю вгадувати людину й кількома рисами виставляти її раптом усю, як живу, з цією здатністю — не взятися за великий твір! Це просто гріх!» Слідом за тим почав він мені малювати мою слабку статуру, мої хвороби, котрі можуть перервати моє життя зарано; навів мені в приклад Сервантеса, котрий, хоч і написав кілька дуже чудових і добрих повістей, та якби не взявся за «Донкішота», ніколи б не посів того місця, котре займає тепер поміж письменниками, і на завершення всього віддав мені свій власний сюжет, із якого він хотів зробити сам щось на зразок поеми і якого, за його словами, він не віддав би іншому нікому. Це був сюжет «Мертвих душ». (Задум «Ревізора» належить також йому.) Цього разу я й сам уже замислився серйозно, — тим більше, що почали наближатися такі роки, коли сам собою приходить запит на кожен вчинок: навіщо й для чого його робиш? Я побачив, що у творах моїх сміюся дарма, намарне, сам не знаючи навіщо. Якщо сміятися, то вже краще сміятися потужно й над тим, що справді варте осміювання загального. В «Ревізорі» я наважився зібрати в одну купу все гидке в Росії, яке я тоді знав, всі несправедливості, котрі діються в тих місцях і в тих випадках, де більш за все вимагається від людини справедливість, і за одним разом посміятися з усього. Але це, як відомо, вчинило потрясаючу дію. Крізь сміх, котрий ніколи ще в мені не появлявся з такою силою, читач вчув сум. Я сам відчув, що вже сміх мій не той, яким був раніше, що вже не можу бути у творах моїх тим, чим був раніше, і що сама потреба розважати себе безневинними, безтурботними сценами скінчилася разом із молодими моїми літами. Після «Ревізора» я відчув, більше ніж колись раніше, потребу твору повного, де було б уже не одне те, над чим слід сміятися. Пушкін вважав, що сюжет «М<ертвих> д<уш>» добрий для мене тим, що дає повну волю об’їздити з героєм усю Росію й вивести силу найрізноманітніших характерів. Я почав був писати, не визначивши собі докладного плану, не здавши собі справи, що таке насправді має бути самий герой. Я гадав просто, що смішний проект, виконанням якого зайнятий Чичиков, наведе мене сам на різноманітні особи й характери; що охота сміятися, котра народилася в мені самому, створить сама собою безліч смішних явищ, котрі я мав намір перемішати зі зворушливими. Але на кожному кроці мене спинювано питаннями: навіщо? До чого це? що має сказати собою такий-то характер? Що має висловити собою таке-то явище? Запитаємо себе: що слід робити, коли приходять такі питання? Проганяти їх? Я пробував, але невідворотні запитання стояли переді мною. Не відчуваючи суттєвої потреби в тому й іншому героєві, я не міг відчути й любові до справи зображення його. Навпаки, я відчував щось на зразок відрази: все в мене виходило натягнуто, силувано, й навіть те, з чого я сміявся, ставало сумним.