— Прошу не погніватися, добродію, що змусив вас чекати трохи! — сказав, зайшовши, господар. — Так клятий ярмарок ошелешив мене, що досі в голові базар ходить. Щастя ще, що старої моєї немає вдома, а то б вона вимила мені голову. Вдома тільки нас: я та теща.
При сьому слові увійшла та сама стара, котра відчиняла ворота. З якимось сумним почуттям роздивлявся її подорожній: здавалось, перед ним стояла жертва могили, в якій сильна природа зумисне утримувала життя, щоб показати людині всю нікчемність довголіття, до якого так жадібно линуть її бажання. Могильна байдужість розливалася на всіяних зморшками рисах її. Ні іскри якої-небудь жвавості в очах! мутні, вони спрямовувались іноді на нього; але той би обманувся, хто прочитав би в них що-небудь схоже на цікавість. Вони ні на що не дивилися; їм все здавалося пливким, як людині, що не зовсім прокинулась. Поки віддавався він таким почуттям, стара відправилась на піч, завсідне своє мешкання, весь світ свій, котрий так само здавався їй просторим і людним, як і всякий інший; а господар звернувся до дітей своїх.
— От так Федот! — казав він, піднімаючи однією рукою під стелю хлопчика з соняшником. — Де ти взяв такий страшний сонях?[45] Та цим ти як-небудь людину вб’єш. Ти що там робиш, Карпе? кота душиш? Якого ж я тобі гостинця привіз! Ходи мерщій, собачий сину! чого ж ти стоїш і рота роззявив? От, як бачите, добродію, сто разів торочу, що я його батько: досі не вірить, ледащо![46]А ти, плаксо, довго ревтимеш? А дайте мені батога, ось я його! Давай його сюди, Марусю; я зараз за віконце: хай там з’їдять його вовки або ляхи…
— Тебе-таки, земляче, Бог наділив дітьми? — сказав гість наш своєму хазяїну.
— Так, не без того, мосьпане! всіх-тο їх у мене семеро. Двоє вже оженилися на чужій стороні, тільки чорт знає яке придане взяли за нареченими: по сажені землі, на котрій нічого не родиться, крім полину та бур’яну. Чого ж ти, Федоте, не скажеш дякую? Пан дає пряника, а він і не вклониться. Не звольте цілувати його! в нього вся мармиза вимазана попелом. Був мені з ним чималий клопіт. Почув, що їду на ярмарок: «Візьми й мене, тату!» — «Та куди я тебе подіну? там тебе задавлять!» — «Ні, не задавлять, візьми та візьми!» — «Та там тепер стільки циган, що ще вкрадуть тебе, і тоді шукай вітру в полі». — «Візьми, та й тільки!» Що робитимеш? плачу такого учинив, що Боже збав! Насилу вгамував його обіцянкою привезти медового коня з золотою головою. Ну, Марусю, матері нічого дожидатися: давай-но нам вечеряти; баба вже, певно, спить! Так до кого, добродію, — продовжив він, притьмом обернувшись до гостя й сідаючи за стола, — кажеш ти, ідеш? У мене під старість голова як діряве відро: скільки не лий води в нього, все пусто; скільки не втокмачуй розумних речей, все забуде.
— Як, земляче? хіба я не сказав тобі, що до Глечика? — відказував гість, дещо здивований такою дивною забудькуватістю.
— До миргородського полковника? так нічого тобі й забиратися далеко: не хто інший, як він, сидить перед тобою, мосьпане!
Якби в цей час куля пролетіла повз вуха Лапчинського, він був би менше здивований. Так зненацька, так неждано напасти на нього знагла, коли всі думки його розбрелися… коли… Ні, не може бути: він не те почув! І очі його незмигно спрямувалися на хазяїна, немов бажаючи переконатися в оманливості того, про що доніс йому слух його.