1830
<ІІ> <Кривавий бандурист*
У 1543 році, на початку весни, вночі тиша маленького містечка Луком’я[47] була скаламучена загоном реєстрових коронних військ[48]. Вищерблений місяць, вирізуючись блискучим рогом своїм крізь безперервно обступаючі його хмари, на мить освітляв дно провалу, в котрому ліпилося це невеличке містечко. На подив небагатьох жителів, які встигли прокинутись, загін, котрого раніше одна поява служила передвістям буйства і грабування, їхав з якоюсь жахаючою тишею. Помітно було, що всю силу напруженої уваги його привертав полонений, що тягнувся між нього в найдивнішому вбранні, яке коли-небудь накладало насилля на людину: він був увесь з ніг до голови ув’язаний рушницями, ймовірно, для надання нерухомості його тілу. Гарматний лафет[49] був закріплений на спині його. Кінь ледве ступав під ним. Нещасний полонений давно б звалився, якби грубий канат не приростив його до сідла. Освітити б місячному променю хоч на хвилину його обличчя — і він би, певно, зблиснув у краплях кривавого поту, що котився по щоках його! Та місяць не міг бачити його обличчя, тому що воно було заковане в залізну решітку. Цікаві жителі, з роззявленими ротами, іноді наважувались підступити ближче, але, побачивши погрожуючий кулак чи шаблю одного з проводирів, задкували й тікали в свої хирляві домівки, закутуючись міцніше в накинуті на плечі татарські кожухи й промерзаючи від свіжості нічного повітря.
Загін минув місто і наближався до самітного монастиря. Ця споруда, зіставлена з двох цілком протилежних частин, стояла майже в кінці міста, на косогорі. Нижня половина церкви була кам’яна і, можна сказати, вся складалася з тріщин, обпалена, закурена порохом, почорніла, позеленіла, вкрита кропивою, хмелем і дикими дзвіночками, носила на собі весь літопис країни, що терпіла криваві жнива. Верх церкви з тими вигинистими дерев’яними п’ятьма куполами, котрі встановила зіпсована архітектура візантійська, ще більше спотворена варваризмом наслідувачів, був увесь дерев’яний. Нові дошки, жовтіючи між почорнілими старими, надавали їй строкатості й показували, що ще не так давно вона була полагоджена богомільними прочанами. Блідий промінь серпорогого місяця, продершись крізь кучеряві яблуні, що вкривали густим гіллям частину будівлі, впав на низькі двері й на виступаючий над ними визубрений карниз, укритий невеликими свавільно вирослими жовтими квітами, котрі того разу блищали й здавалися вогнями чи золотим написом на дикому карнизі. Один з юрмиська з незмірними, будь-коли баченими вусами, довшими навіть за лікті рук його, котрого за замашками й зухвалим владним поглядом вважати можна було начальником загону, вдарив жерлом рушниці у двері. Дряхлі монастирські стіни відгукнулися і, здавалось, зронили вмираючий голос, що журно загубився в повітрі. Після сього мовчання знову заступило своє місце. Лайка на різних наріччях посипалась з-під величезних вус начальника загону: «Терем-те-те[50], попівство кляте! А то я знаю, чим вас розбудити!» Пролунав пістолетний постріл, куля пробила ворота й гепнулась у церковне вікно, шибка котрого з брязкотом посипалась усередину церкви. Це викликало сум’яття в келіях, прилеглих до церкви; з’явилися вогні; зв’язка ключів загриміла; ворота зі скрипом відчинилися, — і чотири ченці, поперед яких йшов ігумен, постали бліді, з хрестами в руках.
— Ізидіть, нечисті! опричники! — промовив ледь чутним тремтячим голосом настоятель. — В ім’я Отця і Сина і Святого Духа, ізиди, дияволе!
— Але то ще й бреше, поганий собака! — прогримів начальник мовою, котрій жодна людина не могла б дати імені: з таких різнорідних стихій була вона складена. — То брешеш, лайдаку[51], же кажеш, що ми дияволи; а то ми не дияволи, ми коронні.
— Що ви за люди? Я не знаю вас! Нащо ви прийшли тривожити православну церкву? — промовив настоятель.
— Я тобі, псяюхо, порохом прочищу очі![52] Дай нам ключі від монастирських льохів!
— Нащо вам ключі від наших льохів!
— Я, дурний піп, не буду з тобою говорити! Але ти хочеш, басе мазенята[53], поговори з моїм конем: нех тобі відповідає з-під…
— Принеси їм, антихристам, ключі, брате Касян! — простогнав настоятель, обернувшись до одного ченця. — Тільки у мене немає вина! Як Бог Свят, немає! Ні однієї діжки, ні діжечки, і нічого такого, щоб вам було треба.
47
*
48
*
50
*
52
*