Чого ж, попри всю важливість цих незвичайних віків, завжди якось неохоче ними займалися? Чого, наближаючись до них, завжди поспішали швидше проминути їх і відкараскатися від них, і мало хто, дуже мало хто, вражений величчю предмета, покладав на себе труд вирішити декотрі з наведених питань? Мені здається, це відбувалося тому, що середній історії призначали найнижче місце. Час її дії вважали надто варварським, надто неуцьким, і тому-то він і справді зробився для нас темним, — розкритий <не>вповні, оцінений не <по справедливості, представлений не> у геніальній величі. Неуцьким можна назвати хіба тільки один початок, але той неуцький час вже має в собі те, що повинно породити в нас найбільшу цікавість. Це процес злиття двох життів, древнього й нового світу, це різке протиріччя їхніх образів і властивостей, ці дряхлі, помираючі стихії старого світу, котрі тягнуться новим простором, наче ріки, що влилися у море, але довго ще не зливають своєї прісної води з солоними хвилями; це дикі, могутні стихії нового, що затято не допускають до себе чужого впливу, та врешті невільно приймають його; це старанність, з якою європейські дикуни кроять по-своєму римську просвіту; це уривки чи, краще сказати, клапті римських форм, законів, серед нових, ще не визначених, що не отримали ні образу, ні меж, ні порядку; сам цей хаос, у котрому бродять розкладені начала страшної величі нинішньої Європи й тисячолітньої сили її, — вони всі для нас цікавіші й більше викликають інтересу, ніж нерухомий час всесвітньої Римської імперії під правлінням її безсилих імператорів.
Друга причина, чому неохоче займалися історією середніх віків, це — позірна сухість, котру звикли зливати з поняттям про неї. На неї дивилися, як на купу подій несуголосних, різнорідних, як на юрмище роздроблених і безглуздих рухів, що не мають головної нитки, котра б з’єднувала їх в єдине ціле. Справді, її страшна, незвичайна складність з першого разу не може не видатися чимось хаосним, але вдивляйтеся уважніше й глибше, і ви знайдете і зв’язок, і мету, і напрям; я, одначе ж, не заперечую, що для самого вміння знайти все це треба бути обдарованим тим чуттям, котрим володіє небагато істориків. Цим небагатьом наданий завидний дар побачити й представити все в дивовижній ясності й стрункості. Після їх чарівного дотику подія оживлюється і набуває своєї сутності, своєї цікавості; без них вона довго постає всякому сухою і безглуздою. Все, що було і відбувалося, — все цікаве, якщо тільки про нього збереглися вірні літописи, виключаючи хіба цілковиту незворушність народів; скрізь є нитка, як у всякої тканини є основа, хоч вона іноді цілком буває заткана утоком[135], як у променистому камені є невидиме світло, котре він випромінює, будучи зверненим до сонця, — вона зникає тільки з втратою відомостей. Так і у первісних віках середньої історії крізь усю купу подій невидимою ниткою тягнеться поступове зростання папської влади і розвивається феодалізм. Здавалося, події відбувалися зовсім окремо і блиском своїм притьмарювали усамітненого, ще скромного Римського Первосвященика; діяв сильний государ чи його васал, і діяв особисто для себе, а тим часом неабиякі вигоди непомітно текли в Рим. І все, що тільки відбувалося, здавалося, зумисне відбувалося для Папи. Гільдебрандт[136] тільки відслонив завісу й показав владу, вже давно отриману папами.
Історія середніх віків менше за все може називатися нудною. Ніде немає такої строкатості, такої живої дії, таких різких протилежностей, такої дивної яскравості, як у ній: її можна порівняти з величезною спорудою, в фундаменті котрої влігся свіжий, міцний, як вічність, граніт, а товсті стіни виведені з різного, старого й нового матеріалу, так що на одній цеглині видно готфські руна[137], на іншій виблискує римська позолота; арабська різ<ь>ба, грецький карниз, готичне вікно — все зліпилося в ній і склало саму строкату башту. Але яскравість, можна сказати, тільки зовнішня ознака подій середніх віків; внутрішнім же їхнім достоїнством є колосальність гігантська, майже чудесна, відвага, властива одному тільки юнацькому віку, й оригінальність, що робить їх винятковими, не зустрічаючими собі подоби й повторення ні в древні, ні в нові часи.
135
*
136
*
137
*