Кинемо погляд на ті з подій, котрі мали сильний вплив. Головний сюжет середньої історії є — Папа. Він — могутній володар цих молодих віків, він рухає всіма силами їхніми і, як громовержець, одним помахом своїм править їхнею долею. Словом, уся середня історія є історія Папи. Його непереборне бажання владарювати, його постійні дії, пройняті проникливістю й мудрістю, наслідок старечого віку, його деспотизм і деспотизм незліченних легіонів його могутнього духовенства — ревних підданих духовного монарха, що наклали свої залізні окови на всі кутки світу, куди тільки проникло знамення Хреста, — являють явище виняткове, колосальне і не повторюване ніколи. Не стану говорити про зловживання і про тяжкість оков духовного деспота. Проникнувши більше у цю велику подію, побачимо дивовижну мудрість Провидіння: не вхопила б ця всемогутня влада всього в свої руки, не рухала і не спрямовувала за своїм бажанням народи — Європа розсипалась би, зв’язку, б не було; деякі держави піднялися б, може, миттєво і миттєво б розбестилися; інші зберегли б дикість свою на погибель сусідів; освіта й дух народний розлилися б нерівно; в одному кутку виказувалася б освіта, в іншому чорнів би морок варварства; Європа <б> не встоялася, не зберегла тієї рівноваги, котра так дивовижно її утримує; вона би більше була у хаосі, вона б не злилася залізною силою ентузіазму в одну стіну, що відсторонила своєю міцністю східних завойовників, і, можливо, без цього великого явища Європа підкорилася б їх навалі, і магометанський місяць гордовито піднісся над нею, замість хреста. Невільно преклониш коліна, відслідковуючи дивовижні путі Провидіння: влада папам немовби зумисне дана була для того, щоб упродовж цього часу юні держави зміцнішали й змужніли; щоб вони корилися раніше, ніж досягнуть віку панувати над іншими; щоб надати їм енергію, без котрої життя народів безбарвне і безсиле. І як тільки народи досягли стану управляти собою, влада Папи, як та, що вже виконала своє покликання, як та, що більше вже непотрібна, раптом похитнулася і стала руйнуватися, попри всі сильні заходи, все бажання втримати занепадаючі сили свої. Влада їх у цьому сенсі була те саме, що риштовання і ліс для побудови споруди; спочатку вони вищі й здаються значнішими самої споруди, та щойно споруда досягла справжньої висоти, вони, як непотрібні, забираються геть.
З думкою про середні віки невільно зливається думка про хрестові походи — надзвичайну подію, котра стоїть як гігант між іншими, теж чудесними й незвичайними. Де, в який час була коли-небудь рівна їй за своєю оригінальністю й величчю? Це не яка-небудь війна за викрадену дружину, не породження ненависті двох непримиренних націй, не кровопролитна битва між двома пожадливими владарями за корону чи за клаптик землі, навіть не війна за свободу і народну незалежність. Ні! жодна з пристрастей, жодне власне бажання, жодна особиста вигода не входять сюди: всі пройняті однією думкою — звільнити Гроб Божественного Спасителя! Народи плинуть з хрестами з усіх сторін Європи; королі, графи у простих волосяницях; ченці, перепоясані зброєю, стають до лав воїнів; єпископи, пустельники з хрестами в руках кермують незлічимими натовпами — і всі плинуть звільнити свою Віру. Владарювання однієї думки обіймає всі народи. Чи немає чогось великого в цій думці? І даремно хрестові походи називаються нерозсудливою справою. Чи не див<н>о було б, якби отрок заговорив словами розсудливого мужа? Вони були породженням тодішнього духу й часу. Справа ця — діло юнака, але такого юнака, котрому визначено бути генієм. А які незліченні, які дивовижні й непередбачені наслідки хрестових походів! Треба було всю масу навчити й виховати, дати їй побачити світло, котре часто заслонювало духівництво, і вся маса для цього вивергається в іншу частину світу, де згасаюча аравійська просвіта силкується передати їй своє полум’я, і — вся Європа вояжує Азією. Чи не маємо ми права подивуватися? Зазвичай який-небудь виходець із землі освіченої один приносить просвіту і перші відомості в невідому країну і поступово навчає дикунів; та ця освіта тягнеться неквапом, нерівно. Тут же, навпаки, народи самі всією своєю масою приходять за освітою і, попри тривале перебування, не зливаються зі своїми вчителями, нічого не переймають у них розкішного й розпусного, утримують свою самобутність, за всього запозичення численних азіатських звичаїв, і повертаються до Європи європейцями, а не азіатцями. Я вже не кажу про ті наслідки, ті зміни у феодальному правлінні, для котрих потрібне було тимчасове видалення багатьох сильних.
Та кинемо погляд на інші події, що наповнюють середню історію. Вони, у порівнянні з хрестовими походами, можуть здатися другорядними, але тим не менш всі наповнені чудесністю, що надає середнім вікам якогось фантастичного світла, всі — породження юнацтва прекрасного, наповненого найбільш сильними і великими сподіваннями, часто нерозсудливого, але принадного і в самій нерозсудливості. Розглянемо їх за порядком часу; ві<зь>мемо той блискучий час, коли з’явилися аравітяни — окраса народів східних. І одній тільки людині і створеній нею релігії[138], розкішній, мов ночі й вечори Сходу, полум’яній, мов природа, близька до Індійського моря[139], поважній і думаючій, яку тільки могли навіяти великі пустелі Азії, — зобов’язані вони всім своїм блискучим, райдужним існуванням! З незбагненною швидкістю вони, ці смагляві чалмоносії, зводять свої халіфати з трьох сторін Середземного моря. І уява їхня, розум і всі здібності, котрими природа так чудно обдарувала араба, розвиваються на очах здивованого Заходу, відбиваючись з усією розкішшю на їхніх палацах, мечетях, садах, фонтанах, і так само неочікувано, як в їхніх казках, киплячих смарагдами й перлами східної поезії. Століття вперед — і вже він зник, цей незвичайний народ, так що в роздумах запитуєш себе: чи точно він жив й існував, чи він — найпрекрасніший витвір нашої уяви?
138
*