Міллер являє собою історика зовсім іншого роду. Спокійний, тихий, думаючий, він являє протилежність Шлецеру. Він із якоюсь чарівливою, особливою любов’ю віддається своєму предмету. Його мова не виблискує тією різкою відмінністю, якою позначена мова Шлецера; немає тих поривів, того влучного лаконізму, якими наповнений Шлецер. Він не схоплює вмить одним поглядом усього і не стискує його могутньою рукою, але він досліджує все, що знаходиться у світі, спокійно, по черзі, не виказуючи тієї бистроти й поспішливості, з якою висловлюється автор, що побоюється, аби у нього не перехопив хто-небудь думки і не випередив його. Слово «дослідження» вельми пасує його стилю; його повістування саме дослідницьке. Як чоловік державний, він понад усе займається викладом форм правління і законів існуючих і минулих держав; але він не віддає переваги цій стороні до такої міри, щоб залишити зовсім у тіні всі інші, до чого здатним буває історик односторонній і чого не зміг уникнути й Герен[148], супроти того, він звертає увагу і на все суміжне. Все, що не ясне в історії, що менше виявлене, все це більше іншого підлягає його дослідженню. Помітно навіть, що він охочіше займається часами первісними і взагалі тими епохами, коли народ ще не був підвладний освіченості й порокам, зберігав свої прості звичаї та незалежність. Цей час зображує він з ясною докладністю, з тихим жаром, начеб забуваючись і уявляючи себе між своїх добрих швейцарців. Головний результат, що царює в його історії, є той, що народ тоді тільки досягає свого щастя, коли зберігає свято звичаї своєї старовини, свої прості стосунки і свою незалежність. Скрізь у ньому видно старечу мудрість і дитинну ясність душі. Благородство думок і любов до свободи просякають усі його твори. Думка про єдність і неподільну цілісність не служить такою метою, до котрої б явно спрямовувалось його повістування; він навіть ніколи не говорить про неї, але єдність відчувається в цілому творінні, попри те, що він, здається, забуває зовсім діла всього світу, зайнятий одним народом. Історія його не складається з неперервної рухливої низки подій; драматичного мистецтва в ньому немає; скрізь видно мислячого мудреця. Він не висловлює надто яскраво своїх думок; вони у нього приховані так скромно, іноді в такому непомітному закутку, що, хто не шукає, не знайде їх ніколи; але зате вони такі високі й глибокі, що тому, хто відкрив їх, відкривається, за виразом Вагнера у «Фаусті», на землі небо[149]. Ця скромна, непримітна мова його і відсутність сліпучої яскравості викликають у душі невільне співчуття: через неї Міллер дуже мало відомий або, краще сказати, не так відомий, як мав би бути. Лише сильно просякнуті думкою про історію й спроможні до тонкого розвитку можуть тільки уповні розуміти його, іншим же він здається легким і не глибокодумним.
148
*
149
*