Гердер являє цілком відмінний образ споглядання. Він бачить уже цілком духовними очима. У нього владарювання ідеї зовсім поглинає чуттєві форми. Скрізь він бачить одну людину як представника всього людства. Він вивідує глибоко, натхненно, наче брамін[150] природи, — звання, котре надають йому німці. У нього крупніше групуються події; його думки всі високі, глибокі й всесвітні. Вони у нього є мало поєднаними з видимою природою й ніби одержаними з одного тільки чистого її горнила. Тому вони у нього не мають історичної наочності й видимості. Якщо подія колосальна й міститься в ідеї — вона у нього розгортається вся, з усіма своїми сокровенними явищами; але якщо надто торкнулася життя й практичного, вона у нього не набуває певного колориту. Якщо він звертається до приватних осіб і діячів історії, вони у нього не такі яскраві, як загальні групи; вони прибирають занадто загальної фізіогномії; вони у нього або добрі, або злі; всі незліченні відтінки характерів, все змішання й розмаїття якостей, пізнання котрих випадає на долю позираючому з недовірою на інших, всі ці відтінки у нього зникли. Він мудрець у пізнанні ідеальної людини і людства, але дитинча у пізнанні людини, з вельми природного поступу речей, як завжди мудрець буває великим у своїх думках і невігласом у дрібних заняттях життя. Як поет, він вищий Шлецера й Міллера. Як поет, він усе створює й перетравлює у собі, в своєму усамітненому кабінеті, сповнений найвищого одкровення, обираючи тільки одне прекрасне й високе, бо це вже приналежність його піднесеної і чистої душі. Але високе і прекрасне вириваються часто з низького та мерзенного життя або ж викликаються тиском тих незліченних і різнохарактерних явищ, котрі невпинно пістрявлять життя людське і котрих пізнання рідко дається далекому від життя мудрецеві. Стиль його більше, ніж у когось іншого, наповнений живописом і широким розміром, бо він поет і цим різко відмінний від Міллера, філософа-законодавця, завжди спокійного та мислячого, і Шлецера, філософа-критика, завжди майже різкого та невдоволеного.
Мені здається, що якби глибочінь результатів Гердера, що йдуть від самого початку людства, поєднати з бистрим, вогненним поглядом Шлецера й дослідницькою, кмітливою мудрістю Міллера, тоді б вийшов такий історик, котрий міг би написати всесвітню історію. Та за всього того йому б ще багато дечого не вистачало: йому б не вистачало високого драматичного мистецтва, котрого не видно ні у Шлецера, ні у Міллера, ні у Гердера. Я розумію, одначе ж, під словом «драматичного мистецтва» не те мистецтво, котре полягає в умінні вести розмову, але в драматичному інтересі всього твору, котрий надав би йому незборимої захопливості, той інтерес, котрий іноді дихає в історичних уривках Шиллера, і особливо в «Тридцятилітній війні»[151], і котрим відрізняється майже всяка не надто складна подія. Я б до цього приєднав ще певною мірою захопливість розповіді Вальтера Скотта і його вміння помічати найтонші відтінки; до цього приєднав би шекспірівське мистецтво розвивати крупні риси характерів у тісних межах, і тоді б, мені здається, постав такий історик, якого потребує всесвітня історія. Та до того часу Міллер, Шлецер і Гердер довго залишатимуться великими путівниками. Вони значно, дуже значно висвітили всесвітню історію, і якщо нинішнього часу ми маємо кілька чудових творів, то цим зобов’язані їм одним.
150
*
151
*