1832
Про архітектуру нинішнього часу*
Мені завжди стає сумно, коли я дивлюся на нові будівлі, безперервно споруджувані, на котрі кинуті мільйони і з котрих мало які затримують зачудований погляд величністю малюнку, чи свавільною відважністю уяви, чи навіть розкішшю й сяйливою строкатістю оздоб. Невільно втискується думка: невже минув безповоротно вік архітектури? невже велич і геніальність більше не відвідають нас? чи вони — приналежність народів юних, сповнених одного ентузіазму та енергії й далеких від присипляючої, незворушної освіченості? Чого ж ті народи, перед котрими ми так самовдоволено гордуємось, котрим ледве даємо місце в історії світу, — чого ж вони так підносяться перед нами творіннями свого темного, не освітленого дробом знань розуму? Чого ж колосальні пам’ятки індусів такі величаві й незмірні, чого аравійські такі розкішні й чарівливі? Чого в нас у Європі в середні віки так багато споруджено їх у дивовижній величі?
Не хотілося б пересвідчитись у цій сумній думці, та все говорить, що вона істинна. Вони минули — ті віки, коли віра, палка, жарка віра, спрямовувала всі думки, всі голови, всі дії до одного, коли митець вище й вище прагнув піднести творіння своє до неба, до нього одного поривався і перед ним, уже бачачи його, благоговійно піднімав богомільну свою руку. Будівля його летіла до неба; вузькі вікна, стовпи, склепіння тяглися нескінченно у вишину; прозора, майже мереживна шпиця, наче дим, прозирала над ними, і величний храм таким бував великим перед звичайними житлами людей, як великі вимоги душі нашої перед вимогами тіла.
Була архітектура незвичайна, християнська, національна для Європи — і ми її залишили, забули, буцім чужу, зневажили, як незграбну і варварську. Чи не дивно, що три віки спливли, й Європа, котра жадібно кидалась на все, невситимо переймала все чуже, дивувалась чудесам древнім, римським і візантійським, чи спотворювала. Їх за своїми формами, — Європа не знала, що серед неї перебувають дива, перед котрими було ніщо все нею бачене, що у надрах її перебувають Міланський і Кельнський собори й що донині чорніють цегли незакінченої башти Страсбурзького мюнстеру[152].
Готична архітектура, та готична архітектура, котра утворилася перед закінченням середніх віків, є явищем таким, якого ще ніколи не створювали смак і уява людини. Її даремно виводять від арабської: ідеї цих двох родів цілковито розходяться; з арабської вона запозичила лише мистецтво надавати важкій масі будівлі розкіш оздоблень і легкість; але сама ця розкіш оздоб вилилась у неї зовсім в іншу форму. Вона обширна й піднесена, як християнство. У ній все з’єднано разом: цей струнко і високо піднесений над головою ліс склепінь, вікна величезні, вузькі, з незліченними змінами й плетивом, приєднання до цієї жахаючої колосальності маси найдрібніших, строкатих оздоблень; це легке павутиння різьби, що обплутує її своєю сіттю, оповиває її від підніжжя до кінця шпиці й відлітає разом з нею на небо; велич і разом краса, розкіш і простота, важкість і легкість — це такі достоїнства, котрих ніколи, крім цього часу, не містила в собі архітектура. Вступаючи у священний морок цього храму, крізь який фантастично дивиться різнобарвний колір вікон, піднявши очі вгору, де губляться, перетинаючись, стрілчасті склепіння одне над одним, одне над одним і їм кінця немає, — вельми природно відчути в душі невільний жах присутності святині, котрої не сміє й торкнутися дерзновенний розум людини.
Та вона зникла, ця прекрасна архітектура! Як тільки ентузіазм середніх віків загас і думка людини роздробилася й спрямувалася на безліч різних цілей, як тільки єдність і цілість одного зникла — разом з тим зникла й велич. Сили її, роздробившись, зробилися малими; вона спричинила несподівано в усіх родах безліч дивних речей, але істинно великого, гігантського вже не було. Візантійці, втікши зі своєї розпусної столиці, зайнятої мусульманами, перепсували смак європейців і колосальну їхню архітектуру. Візантійці давно вже не мали древнього аттичного смаку[153]; вони вже не мали й первинного візантійського й принесли тільки зіпсовані залишки його. Вони язичницькі, круглі, привабливі, сластолюбні форми куполів і колон силкувалися пристосувати до християнства, і пристосували так само невдало, як невдало прищепили християнство до свого язичницького життя, дряхлого, позбавленого свіжості. Купол витягся вгору й зробився майже, кутастим; стрункі лінії, фронтони якось дивно позламувались й витворили нікчемні форми. У такому вигляді отримали цю архітектуру європейці, котрі, зі свого боку, змінили її ще більше, бо в душі своїй ще носили первісний образ готичний і думку, цілковито протилежну розслабленій багатобічності греків. Тоді виникли важкі палаци з колонами, півколонами без усякої мети. Все це було несміливо, дрібно. Це була не розкіш, а спотворення простоти. Безліч міфологічних голів і оздоблень без смислу, обліпивши важку масу, не надали їй ніякої легкості, не пом’якшили міцних рис її ніжними й не виразили ніякої ідеї. Стремління у висоту, яке надавало величі й легкості найважчим масам, зникло; замість того вони роз’їхались у ширину.
152
*
153
*