— А то мені яке діло! Хлопці хочуть пити. Я тобі кажу, же ти, дурний піп, сіна, стійла і пшениці не даси коням, то я в костел ваш поставлю їх і тебе чоботом до морди.
Настоятель, не кажучи ні слова, підвів на них олов’яні свої очі, котрі давно вже не належали світу сьому, тому що не виражали ніякої пристрасті, й зустрівся зі злісно спрямованими на нього очима єзуїта. Відвернувшись від нього, він зупинив їх на дивному полоненому з залізним наличником. Вигляд цей, здавалося, вразив майже нечулого до всього, крім церкви, старця.
— За що ви схопили цю людину? Господи, покарай їх триіпостасною силою Своєю! Певно, знову який-небудь мученик за віру Христову!
Полонений зронив тільки слабке стогнання.
Ключі були принесені, й при світлі сонно палаючої світильні вся ця ватага підійшла до входу печери, що знаходилася за церквою. Як тільки опустилися вони під земляні потворні склепіння, могильна вогкість обдала всіх. У мовчанні йшов начальник загону, і мінливий вогонь світильні, оточений туманним кільцем, кидав у обличчя йому якийсь блідий привид світла, тоді як тінь від безкінечних вус його піднімалася вгору й двома довгими смугами покривала всіх. Лишень грубо закруглені краї обличчя його були виразно торкнуті світлом і давали розгледіти глибоко нечутливий вираз його, який показував, що все м’яке вмерло і застигло в цій душі; що життя і смерть — байдуже; що найбільша насолода — тютюн і горілка; що рай там, де все деренчить і валиться від п’яної руки. Це була якась суміш порубіжних націй. Родом серб, який буйно викорінив із себе все людське в угорських пиятиках і грабуваннях, за костюмом і дещо за мовою поляк, за жадібністю до золота жид, за триньканням його козак, за залізною байдужістю диявол. Увесь час здавався він спокійним; інколи тільки шуміла між вусами його звична лайка, особливо коли нерівна земляна підлога, час від часу йдучи глибше вниз, змушувала його оступатися. Пильно оглядав він розташовані у земляних стінах нори, зовсім осипані, що служили колись келіями і єдиним притулком у тій землі, де мало якого року не проходило степами й полями руйнування, де ніхто не будував міцних споруд і замків, знаючи, яке нетривке їхнє існування. Врешті показалися дерев’яні, зарослі мохом, поцвілі гниллю двері, закидані важкими колодами і камінням. Перед ними зупинився він і оглянув їх значливо знизу догори. «А ну!» — сказав він, моргнувши бровою на двері, і від брови, здавалось, війнув вітер. Кілька чоловік взялися і не без труда відвалили колоди. Двері відчинилися. Боже! яке обіталище відкрилося очам! Присутні глянули безмовно один на одного, перш ніж насмілились увійти туди. Є щось могильно-страшне у нетрях землі. Там царює у закляклій величі смерть, розпустивши свої костисті члени під усіма квітучими містами, під усім веселим і живим світом. Та коли ця дихаюча смертю внутрішність землі населена ще живими, тими пекельними гномами, котрих один вигляд уже наводить здригання, тоді вона ще жахливіша. Запах гнилі війнув так сильно, що спочатку зайняло у всіх дух. Ледь не велетенського зросту жаба зупинилася нерухомо, витріщивши свої страшні очі на порушників її самоти. Це була чотирикутна, без усякого іншого виходу, печера. Цілі клапті павутини висіли товстими жмутами з земляного склепіння, яке служило стелею. Обсипана зі склепіння земля лежала купами на підлозі. На одній з них стирчали людські кістки; літаючі блискавками ящірки швидко миготіли по них. Сова чи летюча миша були б тут красунею.
— А чим не світлиця? Світлиця гарна! — проревів проводир. — Терем-те-те! Лисий дідько начхав би тобі в кашу! Та тобі, псяюхо, тут добре спатиметься. Сам лягай на кавалки, а під голову підмости ту жабу альбо візьми її за жінку на ніч!
Один із коронних здумав був засміятися на це, але сміх його так страшно, безгучно відлунив під вогким склепінням, що сам насмішник злякався. Полонений, котрий стояв перед тим нерухомо, був виштовхнутий на середину і чув тільки, як заскрипіли за ним двері й глухо застукали, навалюючись, колоди, світло пропало, й морок поглинув печеру.
Нещасний здригнувся. Йому здавалось, що віко труни зачинилося над ним, а стукіт колод, що завалювали вхід її, здавався стуком заступу, коли страшна земля валиться на останню познаку існування чоловіка й могильно-байдужий натовп каже, немов крізь сон: «Його немає вже, але він був».
Після першого жаху він поринув у якусь безтямну увагу, бездушне існування, котрому віддається людина, коли удар буває таким жахливим, що вона навіть не збереться з духом подумати про нього і натомість спрямовує очі на яку-небудь дрібноту і роздивляється її. Тоді вона належить до іншого світу й нічого не поділяє людського. Бачить без думок; відчуває не відчуваючи; дивно живе. Насамперед увага його вп’ялася в темряву. Все було на час забуте — і жах її, і думка про погребіння живого. Він усіма почуттями вселився в темряву. І тоді перед ним розгорнувся зовсім новий, дивний світ. Йому почали ввижатися у темряві світлі струмені — останній спогад світла! Ці струмені прибирали безліч різних візерунків і барв. Цілковитого мороку немає для ока. Воно завжди, як не зажмурюй його, малює й уявляє барви, котрі бачило. Ці різнобарвні візерунки прибирали чи вигляд строкатої шалі, чи хвилястого мармуру, чи, врешті, той вигляд, котрий вражає нас своєю дивовижною незвичайністю, коли роздивляємось у мікроскоп частину крильця чи ніжки комахи. Іноді струнке плетиво вікна, котрого — на жаль! — не було в його темниці, пролітало перед ним. Лазур фантастично мерехтіла в чорній його рамі, потім змінилась на кавову, потім зникала зовсім і перетворювалась на чорну, всіяну чи жовтими, чи блакитними, чи невизначеного кольору цятками. Невдовзі весь цей світ почав зникати: полонений відчував щось інше. Спочатку відчуття це було несвідоме; потім почало прибирати певності. Він відчував на руці своїй щось холодне; пальці його невільно доторкнулись до чогось слизького. Думка про жабу зненацька осінила його!.. він скрикнув… й одразу переселився у світ дійсний. Думки його пірнули нараз у весь жах сутності. До того ще приєдналося виснаження сил, жахливе задушливе повітря: все це призвело його до тривалої непритомності.