Але церкви, побудовані у XVII і на початку XVIII віку, ще менше виражають ідею свого призначення. Дивлячись на них, здається, відчуваєш те саме, коли б людина брутальна почала підроблятися під світську витонченість. У них пряма лінія попри вимоги смаку з’єднувалась з вигнутою й кривою; за напівготичної форми всієї маси вони нічого не мають у собі готичного: вікна дрібні, збиті в купу чи розкидані без усякої гармонії; пілястри[154], не простягнені на всю довжину будівлі, втім приклеєні іноді вгорі, під куполом, іноді на середині, коротенькі, незграбні, над котрими часто знаходився другий поверх таких же колон, маленьких, негарних; дах із ламаних ліній; при цьому часто зберігалася й готична шпиця, але вже не та легка й прозора, котра під рукою митця середніх віків прибирала такої легкості, але важка, масивна, котра вже зовсім не летіла до неба. Все, що тільки відлунювало високими, спрямованими вгору готичнимй деталями, було залишене як позбавлене смаку.
Хоч упродовж XVIII віку смак дещо покращився, та з цього не виграли ми анічого: він покращився у веригах чужих форм. Важкість готична була справедливо вигнана зовсім, бо вона у грецькій формі була вже до неможливості потворною. Тоді ще з більшим завзяттям стали вивчати древні форми, але вивчали так, як несміливі учні, що копіюють з точністю незначні подробиці оригіналу й забувають про ідею цілого. Брали частини й з неймовірним надміром ліпили у величезну масу, що показала ще ніколи доти небувале роз’єднання в цілому. Колони й купол, які понад усе привабили нас, почали притуляти до будівлі без усякої думки й в усякому місці: вони вже не були головною ідеєю споруди, а тільки частинами чи, краще, оздобами її. Розмір самої споруди ми збільшили суттєво, а розмір купола щодо споруди зменшили. Ми не подивилися у збільшувальне скло на споруду, котру обрали за модель, не взорували на неї, відійшовши на певну відстань, але дивилися зблизька. Купол зробився незначним, малим. Бачачи його пустельність і одинокість на верху будівлі, додали до нього кілька інших, підвищили для цього під ними башти — й маківки стали схожими на гриби. І купол — це найкраще, найпривабливіше творіння смаку, сластолюбний, легко-опуклий, котрий мав обійняти всю споруду й розкішно відпочивати на всій її масі білою хмаринкою своєї поверхні, — щезнув зовсім. Я люблю купол, той прекрасний, величезний, легко-опуклий купол, котрий відродив розкішний стиль греків у Александрійську добу і пізніше, в добу насолод та егоїзму, добу витонченого роздроблення життя, добу антології, легкої, духмяної, що дихала сластолюбством, лінню та розкішшю, коли кожен належав собі, жив для себе, а не для суспільства, коли на пречудових розкішних банях, скрізь було видно цей сміливо-опуклий, наче небесний звід, купол. Ніщо не може так сластолюбно, так принадно прикрасити масу будинків, ніж такий купол. Але для цього він має бути розташований тільки на тій будівлі, котра незмірна своєю шириною і якомога більше захоплює простору; він має лягти на всій обширній її платформі; він має бути світлішим від самої будівлі, й краще, якщо він увесь білий. Сліпуча білизна надає невимовної чарівності й повноти його легко-опуклій формі, — він тоді краще, розкішніше хмаринкою круглиться на небі. І донині міста сірійські та антіохські[155] мають неймовірну привабливість через те, що втримали певну подібність цих куполів; й донині на Сході можна зустріти їх у величавому та величезному вигляді.
Портик з колонами, цей ясний витвір аттичного стрункого стилю, котрий не терпів над собою ніяких надбудов, у нас теж пропав: йому не здогадалися надати колосального розміру, розсунути на всю ширину будівлі, підвищити на всю вишину його. Його не розвинули, не збільшили, але стали використовувати у звичайному вигляді. Чи дивно, що будівлі, котрих потребували величезними, здавалися порожніми, бо фронтони з колонами ліпилися тільки над ґаночками їхніми. Нагромаджувані над ними у церквах, палацах башти й маси, які зовсім йому не відповідали, пригнітили й знищили його зовсім. Таким самим чином поет, який не має обширного генія, завжди невдоволений одним простим сюжетом, і, замість того, щоб розвинути його й зробити величезним, він прив’язує до нього силу інших; його поема обтяжується строкатістю різних предметів, але не має однієї пануючої думки й не виражає одного цілого.
154
*
155
*