Є рудник, про котрий ледь тільки знають, що він існує; є світ цілком особливий, окремий, з котрого менше всього черпала Європа. Це — архітектура східна, архітектура, котра створена однією тільки уявою, уявою східною, гарячою, чудесною, прибраною в іперболу[156] та алегорію, що пролетіла мимо життя й прозових потреб його. Життя азіатців ніколи не мало такого багатобічного розвитку, як європейців; ніколи потреби їхні не були такими різноманітними й незліченними, як наші, — і тому дуже природно, що звичайні житла їхні позбавлені строкатості, ясності й стрункості; вони усамітнені, одноманітні, так само нудні відсутністю всякої думки, як сам азіатець під час свого спокою. Але зате скрізь, куди проникала тільки азіатська розкіш, величезна, прегарна, та розкіш, котра виблискує в їхніх чарівних казках, скрізь, куди проникала ця обвішана намистами дочка східної уяви, — там стоять донині палаци, пишність котрих дивовижна. Спорудження їх охоплювало цілі віки; цілий народ, ціла нація над ним трудилася, і предки вірили, як у неспростовне покладання наперед, що будівля буде закінчена їхніми нащадками. Скрізь, куди проникала ця всемогутня масивна розкіш чи дикий ентузіазм первісної їхньої релігії, скрізь громадилися пам’ятки, жахливі своєю величезністю, перед котрими думка німіє від зчудування, коли згадаєш, якими бідними були їхні засоби й пізнання, якими нікчемними їхні машини для підняття й укріплення цих страшних мас. Ще більше зчудування заволодіває духом, коли бачиш, як майже дика, нерозвинена людина розвинулася притьмом на цій гігантській будівлі, як була вона просякнута й захоплена думкою про божество, що невільно виявила прояв свого генія й запобігла неквапним рокам вікової просвіти.
Погляньте на цей масивний, величний Триченгурський храм[157] у індусів, ледь чи не одну з перших будівель за розміром своїм. Це пірамідальне схиляння маси догори, поступове зменшення поверхів, безліч індійських портиків, що обліплюють їхні стіни, пілястри, що громадяться над пілястрами, колони над колонами, ніби ступаючі одна на іншу, щоб скоріше дістатися вершини цієї маси — все це явище цілковито оригінального смаку. Та якщо Триченгурський храм надто вже важкий і дихає язичництвом, погляньте на стрункий, прекрасний Кутуб-Мінар, котрим справедливо уславлені Дельфи[158]. Я не знаю у світі башти, котра б, за простоти майже аттичної, настільки дихала глибиною краси, де б уява вилилась так чисто й величаво. Якщо цей рід не може бути цілковито засвоєний нами, то європейці взагалі можуть запозичити з користю це пірамідальне чи конусоподібне устремління вгору — різку відмінність індійського стилю.
Східна архітектура палаців являє цілком протилежний рід: тут царство азіатської розкоші. Споруда роздається просторіше в ширину. Величезний східний купол — чи цілковито круглий, чи вигнутий, як сластолюбна ваза, перекинута вниз, чи у вигляді кулі, чи обтяжений, обліплений різьбою й оздобами, наче багата митра[159], — патріархально панує над усією будівлею; внизу, біля самого підніжжя споруди, невеликі куполи цілою огорожею обходять його просторі стіни, наче покірні раби; з усіх сторін летять тонкі мінарети, представляючи найчарівніший контраст своєю легкою, веселою торнюрою[160] до поважного, величного вигляду всієї будівлі. Так величний магометанин, у широкому, вбраному у золото й каміння платті, лежить серед гурій, струнких, оголених, сяйливих своєю білизною.
Ніде зодчество не прибирало стільки різноманітних форм, як на Сході. Там кожна будівля виливалася, можна сказати, завжди мимо попередніх умов, чи, краще сказати, вона виливалася, прибраною у нові умови власного передчуття, подібні до попередніх хіба що в найбільш віддаленому початку релігійному чи національному. Вся Індія всіяна прекрасними будівлями. Кожна з них зберігає свою різку відмінність, свій особливий відбиток до такої міри, що їх зовсім не можна підвести під одну категорію. Безліч різних куполів усіх можливих форм, зовсім не схожих один на одного, прикрас і оздоблень цілком відмінних і завжди нових — все говорить про незвичайну уяву їхню, котра не гнітилася ніякими правилами. Утім причиною цього розмаїття, можливо, була сила-силенна сект, що наповнюють Індію, витворюючи вічну опозицію, вічну дражливість уяви. Та більше наповнені розкоші чарівної, котрою говорить східна природа, ті будівлі, котрих торкнувся смак аравітян. В Азії, впродовж цих руйнівних зустрічей нових і старих народів, особливо магометан, відбулося незвичайне змішання архітектур, відбулися найсміливіші відступи. Але ніколи, ніде не поєднувалося сміливе з такою прекрасною розкішшю, як у аравітян. Вони запозичили від природи все те, що є в ній вершиною найпрекраснішого. Їхня архітектура не несе на собі печаті дрімучих лісів; вона вся складається з квітів. Вона заквітчана, вона затоплена цілим морем квітів, прекрасних, розкішних, якими вбрана ніжна долина Кашеміру[161]. Їхні візерункові колони увінчані тюльпаном; їхня різьба у вигляді незабудок і квітів з чотирма пелюстками чи розпуклих троянд; їхні галереї схожі на віття пальм, які вершинами своїми утворюють склепіння. Все відгукнулося незвичайною розкішшю квітчастого їхнього смаку. Ця архітектура якось саме створювалася для життя, відданого насолодам, для веселих, світлих помешкань людини. Вона рішуче вигнала із себе все похмуре. Будівля така приваблива, чарівна, як східна красуня з чорними, яскравими, мов блискавка, очима, у строкатому своєму вбранні та коштовних намистах.
157
*
158
*
159
*
160
*
161
*