Східна архітектура має в собі те, чого ніколи ще не використовували європейці: це — колони, не гладенькі, а поцяцьковані оздобами від п’єдесталу до капітелі. Іноді ці колони бувають цілком наскрізні й прозорі: різьба проникає їх наскрізь. Вони становлять найчарівливіший винахід східного смаку. Будівля, якою б не була громіздкою, але з такими колонами здається легкою. Чому б, здавалося, нам не перенести їх на свій ґрунт? Але розум і смак людини являють дивне явище: перш ніж досягне істини, вона стільки дасть об’їздів, стільки наробить нісенітниць, неправильностей, хибного, що потім сама дивується своїй недогадливості. Про всі сі пам’ятки Європа й не дбала. Один тільки смак китайців, котрий можна назвати найдрібнішим, найнікчемнішим з усіх східних народів, якимось віянням занісся до нас наприкінці XVIII століття. Добре, що європейці, за звичаєм своїм, одразу обернули його на місточки, павільйони, вази, каміни, а не надумали пристосувати до більших споруд. Цей стиль, справді, був непоганим у цяцьках, бо європейці його одразу вдосконалили по-своєму й надали йому тієї принадності, котрої він сам у собі не має, так само як і його народ не має енергії, попри всю свою освіченість.
Є ще особливий рід архітектури, цілком відмінний від усього, досі показаного мною. Це архітектура катакомб індійських та єгипетських, де ці два народи так дивовижно зійшлися між собою й дали привід підозрювати древнє між ними споріднення. Головний характер її — важкість. Тут все має поєднатися в масу й товщу: будівля важко ступає, наче на слонячих п’ядях, на коротких, важких колонах, котрих ширина своїм діаметром дорівнює майже висоті. Тут уже цілковито все ширина й маса. На ній ніби закарбувалася важкість землі, всередині котрої вона приховує важку свою велич. Те, що порок в інших родах її, те тут достоїнство. Ця підземна архітектура має щось також величаве, хоч навіює зовсім інші думки. Ця важкість не потворна, а велична, бо становить головну ідею всієї будівлі. Якщо митець мав на меті створити важке й масивне і виконав це, його творіння, певно, буде гарним; але коли накреслив він план важкого, а з нього вийшло зовсім не важке, чи, навпаки, коли він замислив створити легке, а вийшло важке, то це вже геть кепсько. Будівля ця, коли з неї скидали землю й вона виходила на світ, являла завжди дивний і заразом страшний вигляд — буцім земля виказувала свою глибоку внутрішність, буцім морок опинився враз серед яскравого світла, — морок, тільки освітлений світлом, але не гнаний ним, наче єгипетська урна чи мертва голова серед учти. Мені здається, даремно цю архітектуру вганяють у землю: з’явившись зненацька, несподівано, серед світлих, легких будиночків, вона має неодмінно приголомшити всякого й викликати свій ефект. Одна такого роду споруда серед велелюдного міста була б утіхою, але тільки одна, не більше. У спорудах такого роду всі частини складаються з важких речей, але за всього того відносини їх між собою наповнені якоюсь внутрішньою, дещо страшною гармонією, і створити в цьому роді досконале вельми нелегко.
Єгипетська архітектура наземна становить зовсім інший рід: вона масивна теж, але стрункість і простота вищою мірою з нею нерозлучні; головний же її характер — колосальність. Чим вона гладкіша знизу догори, без усяких розподілів і різких прикрас, тим краще. Але не використовуйте її на невеликі місточки: без колосальності ця архітектура менше ніж ніщо. Ще раз повторюю: всяка архітектура прекрасна, якщо дотримані всі її умови і якщо вона вибрана цілком відповідно до призначення споруди. Без цієї благонаміреної, безпристрасної терпимості не буде ні істинних талантів, ні істинно величних творів. Геть цей схолацизм, що приписує споруди ранжирувати за однією міркою й споруджувати за одним смаком! Місто має складатися з різноманітних мас, якщо хочемо, щоб воно приносило втіху поглядам. Хай у ньому поєднаються більше розмаїтих смаків. Хай на одній і тій же вулиці височіє й похмуре готичне, й обтяжене розкішшю оздоб східне, і колосальне єгипетське, і просякнуте струнким розміром грецьке. Хай у ньому буде видно й легкоопуклий лілейний купол, і релігійну безкінечну шпицю, й східну митру, і плаский дах італійський, і високу фігурну фламандську, і чотиригранну піраміду, і круглу колону, і кутастий обеліск. Хай якомога рідше будинки зливаються в одну рівну одноманітну стіну, але хиляться то вгору, то вниз. Хай різних родів башти якомога частіше урізноманітнюють вулиці. Невже знайдеться такий сміливець чи, краще сказати, не сміливець, котрий би рівне місце у природі насмілився порівняти з краєвидом скель, круч, схилів, що виходять один з-поза одного?