Архітектор-творець повинен мати глибоке пізнання в усіх родах зодчества. Він менше всього повинен нехтувати смаком тих народів, яким ми щодо мистецтв звичайно виказуємо презирство. Він повинен бути всеосяжним, вивчити і вмістити в собі всі незліченні зміни їхні. Та найголовніше — повинен вивчити все в ідеї, а не в дріб’язковій зовнішній формі. Але для того, щоб вивчити в ідеї, треба бути йому генієм і поетом.
Та звернімося до архітектури міст. Місто треба будувати таким чином, щоби кожна частина, кожна окремо взята маса будинків являла живий пейзаж. Треба юрмі будинків надати гри, щоб вона, якщо можна так висловитися, заграла різкостями, щоб вона притьмом врізалася в пам’ять і переслідувала б уяву. Є такі краєвиди, котрі вік пам’ятаєш, і є такі, котрих, за всіх зусиль, не можеш закарбувати в пам’яті. Зодчество грубіше й заразом колосальніше інших мистецтв, як-от: живопису, скульптури й музики, і тому ефект його — в ефекті. Маса міста має вже тим вигоду, що її притьмом можна змінити, виправити за своїм свавіллям. Іноді одна тільки споруда серед неї — і вона цілковито змінює вигляд свій, прибирає інший вираз, так, як усякий малюнок учня притьмом оживлюється під пензлем чи олівцем його вчителя, котрий в одному місці зміцнить, у другому відокремить, у третьому тільки доторкнеться, — і все вже не те. Притому самі помилки вже подають ідею про те, як уникнути їх: безхарактерне подає думку про характерне, дрібне й пласке викликають на противагу відважне й незвичайне, заглиблення вниз подає ідею про піднесення вгору, і навпаки. Геній — багач страшенний, перед котрим ніщо весь світ і всі скарби.
При побудові міст треба звертати увагу на стан землі. Міста будуються або на узвишші й пагорбах, або на рівнинах. Місто на узвишші менше потребує мистецтва, бо там природа працює вже сама: то підіймає доми на величних пагорбах своїх і являє їх велетнями з-поза інших домів, то опускає їх вниз, щоб дати краєвид іншим. У такому місті можна менше використовувати розмаїття. В ньому можна більше використовувати гладенькі й однакові будинки, тому що нерівний стан землі вже надає їм певним чином розмаїття, розміщаючи їх у різних місцеположеннях. Треба дивитися тільки, щоби доми показували свою вишину один з-поза одного, так, щоб тому, хто стоїть біля підошви, здавалося, що на нього взорує двадцятиповерхова маса. Там мало треба мистецтва, де природа долає мистецтво; там мистецтво тільки для того, щоб прикрасити її. Але де стан землі гладкий зовсім, де природа спить, там має працювати мистецтво в усій силі. Воно має запістрявити, якщо можна сказати, переорати, сховати рівнину, оживити мертовність гладкої пустелі. Тут одноманітність і простота будинків буде великою погрішністю. Тут архітектура має бути якомога свавільнішою: прибирати сувору зовнішність, показувати веселий вираз, дихати древністю, блистіти новизною, обдавати жахом, сяяти красою, бути то похмурою, наче день, охоплений грозою з громовими хмарами, то ясною, наче ранок у сонячному сяєві. Архітектура — теж літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні й перекази і коли вже ніщо не говорить про загиблий народ. Хай же вона, хоч уривками, являється серед наших міст у такому вигляді, в якому вона була при віджилому вже народові, щоби при погляді на неї осінила нас думка про минуле його життя і занурила б нас у його побут, у його звички й міру розуміння і викликала б у нас вдячність за його існування, що було східцем нашого власного піднесення[163].
Невже, одначе ж, неможливе створення (хоч би для оригінальності) цілком особливої і нової архітектури, попри попередні обставини? Коли дика й малорозвинена людина, котрій одна природа, ще грубо нею збагнена, служить орудою і натхненням, створює творіння, в котрому являється і краса, і таємний інстинкт смаку, — чого ж ми, котрих усі здібності так просторо розвинулись, котрі більше бачимо й розуміємо природу в усіх її таємних явищах, — чого ж ми не витворюємо нічого цілком просякнутого таким багатством нашого пізнання? Ідея для зодчества взагалі була почерпнута з природи, але тоді, коли людина сильно відчувала на собі її вплив; тепер же мистецтво поставила вона вище самої природи, — хіба не може вона черпати своїх ідей із самого мистецтва чи, краще сказати, з гармонійного злиття природи з мистецтвом? Роздивіться тільки, яку страшну винахідливість показала вона на дрібних виробах витонченої розкоші; роздивіться всі ці модні цяцьки, котрі кожного дня з’являються й гинуть, роздивіться їх хоч у мікроскоп, якщо так вони не привертають вашої уваги, — яким вони наповнені тонким смаком! яких прибирають вони зовсім небувалих принадних форм! Вони створюються в такому особливому роді, котрий ще ніколи не зустрічався. Різьба й тонка обробка їхня такі незапозичені й разом з тим такі гарні, що ми іноді довго милуємось ними і, на жаль! зовсім не відчуваємо жалості при вигляді, як гине смак людини у нікчемному й минущому, тоді як він був би більше помітним у нерухомому й вічному. Хіба ми не можемо цей роздроблений дріб’язок мистецтва перетворити у велике? Невже все те, що зустрічається в природі, має бути неодмінно тільки колона, купол і арка? Скільки інших ще образів нами зовсім не зачеплені! Скільки пряма лінія може ламатися й змінювати напрям, скільки крива вигинатися, скільки нових можна ввести оздоб, котрих ще жоден архітектор не вносив до свого кодексу! В нашій добі є такі надбання й такі нові, цілковито їй приналежні стихії, з котрих безліч можна запозичити ніколи раніше не споруджуваних будівель. Візьмемо, приміром, ті висячі оздоби, котрі почали з’являтися нещодавно. Поки що висяча архітектура тільки показується в ложах, балконах і у невеликих місточках. Та якщо цілі поверхи повиснуть, коли перекинуться сміливі арки, якщо цілі маси замість важких колон опиняться на наскрізних чавунних підпорах, якщо будинок обвішається знизу догори балконами з візерунковими чавунними бильцями, і від них висячі чавунні оздоби, у тисячах розмаїтих виглядів, огорнуть його своєю легкою сіттю, і він дивитиметься крізь них, наче крізь прозору вуаль, коли ці чавунні наскрізні оздоби, оповиті навколо круглої прекрасної башти, полетять разом з нею на небо, — якої легкості, якої естетичної ефірності набудуть тоді доми наші! Та яка безліч є розкиданих на всьому натяків, спроможних зародити цілком незвичайну живу ідею в голові архітектора, якщо тільки цей архітектор — творець і поет[164].
163
Мені раніше приходила дуже дивна думка: я думав, що вельми не завадило б мати у місті одну таку вулицю, котра б вміщала в собі архітектурний літопис. Щоб починалася вона важкими, похмурими воротами, пройшовши котрі глядач бачив би з двох сторін піднесені величні будівлі первісного дикого смаку, спільного первинним народам. Потім поступова зміна її в різні види: високе преображення в колосальну, наповнену простоти єгипетську, потім у красуню — грецьку, потім у сластолюбну александрійську і візантійську з пласкими куполами, потім у римську з арками у кілька рядів, далі знову низхідна до диких часів, що притьмом потім піднялася до незвичайної розкоші — аравійської; потім дикою готичною, потім готико-арабською, потім чисто готичною, вінцем мистецтва, що дихає у Кельнському соборі, потім страшним змішанням архітектур, що відбулося через звернення до візантійської, потім древньою грецькою у новому костюмі, і, нарешті, щоб уся вулиця закінчувалась воротами, які містили б у собі стихії нового смаку. Ця вулиця зробилась би тоді у певному сенсі історією розвитку смаку, і хто лінивий перегортати грубі томи, тому б вартувало тільки пройти нею, щоб дізнатися все.
164
Стаття ця писалася давно. Останнім часом смак у Європі покращився, і особливо в нашій любій Росії. Багато архітекторів вже їй роблять честь; з них слід згадати про Брюллова, котрого будівлі наповнені істинним смаком та оригінальністю.
*