1831
Скульптура, малювання і музика*
Подяка Сотворителеві міріад за благостиню і співчуття до людей! Три чудних сестри надіслані Ним прикрасити й втішити світ; без них він би був пусткою і без співу котився б своїм шляхом. Дружніше, згуртованіше злютуємо наші бажання і — перший кубок на пошану скульптури! Чуттєва, прекрасна вона першою відвідала землю. Вона — миттєве явище. Вона — залишений слід того народу, котрий весь умістився в ній, з усім своїм духом та життям. Вона — ясний привид того світлого грецького світу, котрий пішов від нас у глибоку віддаль віків, схований уже туманом і котрого сягає лишень думка поета. Світ, оповитий виноградними гронами й оливковими лозами, гармонійною вигадкою й розкішним язичництвом; світ, що несеться у граційному танку під звуки тимпанів[165], у поривах вакхічних рухів[166], де відчуття краси проникло скрізь: у хижу бідняка, під віття платану, під мармур колон, на площу, що кипить живим, свавільним людом, у рельєф, який прикрашає чашу учти і зображує всю звивисту вервечку граційної міфології, де з піни хвиль сором’язливо виходить богиня краси[167], тритони[168] пливуть, плескаючи в долоні. Посейдон[169] виходить із глибин своєї прекрасної стихії — срібний і білий; світ, де вся релігія вмістилася у красі, у красі людській, у богоподібній красі жінки, — цей увесь світ залишився в ній, у цій ніжній скульптурі; ніщо, крім неї, не могло так жваво виразити його світле існування. Біла, лілейна, дихаюча у прозорому мармурі красою, млістю і ласолюбством, вона зберегла одну ідею, одну думку: красу, горду красу людини. За будь-якого шалу пристрасті, за будь-якого сильного поривання, завжди в ній людина постає прекрасною, гордою і мимовільно зупиняє атлетичною, вільною своєю поставою. Все в ній злилося в красу і чуттєвість: з її страждаючими групами не зливаєш зойку страждаючого серця, а, можна сказати, насолоджуєшся самим їхнім стражданням, — так відчуття краси пластичної додає їй стремління духу! Вона ніколи не виражала тривалого глибокого почуття, вона створювала лише швидкі рухи: миттєвий зойк страждання, жах, переляк від несподіванки, сльози, гордість і презирство і, зрештою, красу, занурену саму в себе. Вона перетворює всі почуття глядача на одну насолоду, насолоду спокійну, що веде за собою млість і самовдоволення язичницького світу. В ній немає тих таємних, безмежних почуттів, які викликають безкінечні мріяння. В ній не прочитаєш усього довгого, наповненого потрясінь і переворотів життя. Вона прекрасна, миттєва, як красуня, що глянула в дзеркало, посміхнулася, побачивши своє зображення, і вже побігла, звабивши переможно за собою юрму гордих юнаків. Вона чарівна, як життя, як світ, як чуттєва врода, котрій вона слугує вівтарем. Вона народилася разом з язичницьким, ясно утвореним світом, виразила його — і померла разом з ним. Намарне хотіли зобразити нею високі явища християнства: вона так само відокремлювалася від нього, як сама язичницька віра. Ніколи піднесені, стрімкі думки не могли влягтися на її мармуровій сластолюбній поверхні. Вони поглиналися в ній чуттєвістю.
165
*
166
*
167
*
168
*
169
*