Не такими є дві сестри її, малювання і музика, котрих християнство вивело з нікчемства і перетворило на гігантські. Його поривом вони розвинулись і вийшли за межі чуттєвого світу. Мені шкода моєї мармурово-ефірної скульптури! Та… світліше променій, келиху мій, у моїй смиренній келії, і хай живе малювання! Ця посестра, піднесена, прекрасна, наче осінь, у пишному своєму вбранні миготить крізь шибки вікна, оповитого виноградом, смиренна та обширна, наче всесвіт, яскрава музика очей — ти прекрасна! Ніколи скульптура не сміла виразити твоїх небесних одкровень. Ніколи не розливалися на ній ті тонкі, ті таємничо-земні риси, вдивляючись у які чуєш, як наповнює душу небо, і відчуваєш невимовне. Ось миготять, наче у хмарному тумані, довгі галереї, де зі старовинних позолочених рам виказуєш ти себе живою й темною від невблаганного часу, і перед тобою стоїть, склавши навхрест руки, мовчазний глядач; і вже немає на його обличчі насолоди — погляд його дихає насолодою несьогосвітньою. Ти не була виразом життя якої-небудь нації, — ні, ти була вище: ти була виразом усього того, що має таємничо-високий світ християнський. Погляньте на неї, замислену, що опустила на руку прекрасну свою голову: який натхненний і проникливи й ясний погляд її! Вона не охоплює лишень швидкої миті, яку виражає мармур; вона робить тривалішою цю мить, вона виводить життя за межі чуттєвого, вона запозичує явища з іншого, безмежного світу, для назв яких немає слів. Все непевне, що не в силах виразити мармур, який розсікає могутній молот скульптора, визначається натхненним її пензлем. Вона також виражає пристрасті, зрозумілі всякому, але чуттєвість уже не так владарює в них: духовне невільно пронизує все. Страждання виражається жвавіше і викликає співчуття, і вся вона потребує співчуття, а не насолоди. Вона бере вже не одну людину, її межі ширші: вона вбирає у себе весь світ; всі прекрасні явища, що оточують людину, під її владою; вся таємна гармонія і зв’язок людини з природою — в ній одній. Вона злютовує чуттєве з духовним.
Та дужче шипи, третій келиху мій! Яскравіше променись і бризкай на золотих краях його, дзвінка піно, — ти сяєш на честь музики. Вона більш захоплена, вона більш стрімка за обох сестер своїх. Вона вся — порив; вона вмить, враз відриває людину від землі її, вражає її громом могутніх звуків і занурює її в свій світ. Вона владно б’є, наче по клавішах, по її нервах, по всьому її існуванню і перетворює її на одне тремтіння. Вона вже не насолоджується, вона не співчуває, — вона сама перетворюється на страждання; душа її не споглядає незбагненного явища, але сама живе, живе своїм життям, живе поривчасто, тривожно, буремно. Невидима, солодкоголоса, вона просякла увесь світ, розлилася й дихає у тисячі різних образів. Вона млосна і буремна; та могутньо й піднесено під безкінечними, темними склепіннями катедраля[170] тисячі молільників, що стоять навколішках, злютовує вона в єдиний суголосний рух, оголює до глибини сердечні їхні помисли, кружляє і плине з ними вгору, залишаючи після себе тривалу безмовність і тривало згасаючий звук, що бринить у заглибленні гостроконечної башти.
Як порівняти вас між собою, три прекрасних цариці світу? Чуттєва, зваблива скульптура навіює насолоду, малювання — тихе захоплення і мріяння, музика — пристрасть і бентежність душі. Дивлячись на мармуровий витвір скульптури, дух невільно поринає в захват; дивлячись на витвір малювання, він перетворюється на споглядання; слухаючи музику — на болісний зойк, немов душею заволоділо тільки одне бажання вирватися з тіла. Вона — наша! вона — приналежність нового світу! Вона залишилась нам, коли покинули нас і скульптура, і малювання, і зодчество. Ніколи не жадали ми так поривань, що підносять дух, як нинішнього часу, коли наступає на нас і тисне весь дріб забаганок і насолод, над вигадуванням яких ламає голову наш XIX вік. Все чинить,змову проти нас; увесь цей спокусливий ланцюг витончених винаходів розкоші сильніше та сильніше прагне заглушити і приспати наші почуття. Ми жадаємо врятувати нашу бідолашну душу, втекти від цих страшних облесників і — кинулись у музику. О, стань же нашим оборонцем, спасителем, музико! Не залишай нас! пробуджуй частіше наші меркантильні душі! бий різкіше своїми звуками по дрімаючих наших почуттях! Роз’ятрюй, шматуй їх і прожени, хоч на мить, цей холодно-жахний егоїзм, що силкується заволодіти нашим світом! Хай при могутньому ударі смичка твого збурена душа грабіжника відчує, хоч на мить, докори сумління, спекулятор[171] порозгублює свої розрахунки, безсоромність і нахабство невільно зронять сльозу перед творінням таланту. О, не залишай нас, божество наше! Великий Сотворитель світу кинув нас у німоту безмовності Своєю глибокою мудрістю: дикій, ще не розвиненій людині Він уже навіяв думку про зодчество. Простими, без допомоги механізмів, силами вона верне гранітну скелю, високим урвищем громадить її до неба і падає ниць перед потворною її величчю. Древньому, ясному, чуттєвому світові послав Він прекрасну скульптуру, що принесла чисту, сором’язливу красу, — і весь Древній світ перетворився на фіміам[172] красі. Естетичне відчуття краси злило його в єдину гармонію і втримало від грубих втіх. Вікам неспокійним і темним, де часто сила і неправда торжествували, де демон забобон і нетерпимості виганяв усе райдужне з життя, дав Він натхненне малювання, яке показало світові неземні явища, небесні втіхи угодників. А в нашу юну і дряхлу добу низпослав Він могутню музику — стрімко навертати нас до Нього. Та якщо й музика нас покине, що буде тоді з нашим світом?
170
*
172
*