Тим часом загін коронних військ розташувався у монастирських келіях як удома, висилав ченців підчищати стайні і бенкетував від радості, що нарешті схопив того, хто їм був потрібен!
— Попався, псяюха! — казав вусатий проводир. — Хотів би я знати, чого вони такі швидкі на ноги, собачі діти? Ходімо, хлопці, довідаємось, хто з ним був, лисий дідько начхав би йому в кашу!
Жовніри[54] спустилися вниз і знайшли полоненого, який лежав непритомний.
— Дай йому понюхати чого-небудь!
Один із них притьмом насипав йому на руку пороху, до котрої прихилилась його голова, і запалив його. Полонений чхнув і підвів голову, немов після неспокійного сну.
— Штурхоніть його кийком! розказуй, терем-те-те, бабський сину! Але хто з тобою розбійничав? Дванадцять д’яблів твоїй матці! Де твої хлопці?
Полонений мовчав.
— А то я тебе питаю, псяюхо! Скиньте з нього наличника! Зірвіть з нього опанчу![55] А то лайдак! Але то я знаю добре твою морду: нащо її ховаєш?
Жовніри взялися — розірвали верхню опанчу тонкого чорного сукна, котрою закривався полонений, зірвали наличника… і очам їхнім блиснули дві чорні коси, що впали з голови на груди, чарівлива білизна обличчя, блідого, як мармур, оксамит брів, зімлілі губи й дівочі оголені груди, які сором’язливо затремтіли, втративши покрови.
Начальник загону коронних військ закам’янів від зчудування, команда теж.
— Але то баба? — зрештою звернувся він до них з таким питанням.
— Баба! — відповів дехто.
— А то як могла бути баба? Ми козака ловили.
Ті, що стояли перед ним, знизали плечима.
— На цугундру[56] бабу! Як ти, дурна бабо, диявол би тебе!.. Але як ти насмілилась?.. розказуй, де той псяюха, де Остржаниця?
Напівжива не відповідала ні слова.
— То тебе змусять говорити, лисий дідько начхав би тобі в кашу! — кричав у шаленстві воєвода. — Ламайте їй руки!
І два жовніри схопили її за оголені руки, білизною рівні до пилу хвиль. Проймаючий душу крик пролунав з вуст її, коли вони стисли їх жилавими руками своїми.
— Що? скажеш тепер, бісова бабо?
— Скажу! — простогнала жертва.
— Залиш її! Розказуй, де той бабський син, сто д’яблів його матці!
— Боже! — промовила вона тихо, склавши свої руки. — Як мало сил у жінки! Чому я не можу стерпіти болю!
— То мені того не треба!, Мені треба знати, де він?
Губи нещасної ворухнулися і, здавалось, готові були щось вимовити, як раптом це напруження їхнє було перерване незбагненно дивною подією: з глибини печери почулися доволі ясно благаючі слова: «Не кажи, Ганнулечко! Не кажи, Галюнечко!» Голос, що промовив ці слова, попри тихість, був неймовірно проймаючим і диким. Він здавався чимось середнім між голосом старого й дитини. В ньому був якийсь, можна сказати, нелюдський прояв; ті, хто почув, відчули, як волосся ворушилось на головах і холод тремтливо бігав по жилах; немовби це був той жахливий чорний голос, котрий чує людина перед смертю.
56
*