Але останні його поеми, писані ним у той час, коли Кавказ зник з його очей з усією своєю грізною величчю і вершиною, яка могутньо підноситься з-над хмар, і він поринув у серце Росії, в її звичайні рівнини, віддався глибше дослідженню життя і звичаїв своїх співвітчизників і захотів бути цілком національним поетом, — його поеми вже не всіх вразили тією яскравістю і сліпучою сміливістю, якими дихає у нього все, де з’являються Ельбрус, горці, Крим і Грузія.
Явище це, здається, не так важко зрозуміти. Будучи вражені сміливістю його пензля і чарами картин, всі читачі його, освічені й неосвічені, вимагали навперебій, щоб вітчизняні та історичні події стали предметом його поезії, забуваючи, що не можна тими самими фарбами, якими малюються гори Кавказу та його вільні жителі, змалювати спокійніший і значно менш сповнений пристрастей побут російський. Маса публіки, яка представляє в особі своїй націю, дуже чудна в своїх бажаннях; вона кричить: «Змалюй нас такими, які ми є, цілком правдиво, покажи діла наших предків такими, якими вони були». Але нехай поет, виконуючи її веління, спробує змалювати все цілком правдиво і так, як було, вона відразу почне говорити: «Це мляво, це слабко, це недобре, це ніяк не схоже на те, що було». Маса народу схожа в цьому разі на жінку, яка наказує художникові намалювати з себе портрет цілком схожий; але горе йому, якщо він не зумів приховати всіх її вад! Російська історія тільки від часу останнього її напряму при імператорах набуває яскравої живості; до того характер народу здебільшого був безбарвний, різноманітність пристрастей йому мало була відома. Поет не винен; але і народові теж цілком можна пробачити бажання надати більшого розміру ділам своїх предків. Поетові лишалося два засоби: або піднести, якомога вище, свій стиль, дати силу безсилому, говорити із запалом про те, що само в собі не має великого запалу, тоді юрба шанувальників, юрба народу — на його боці, а разом з ним і гроші; або бути вірним самій тільки істині: бути високим там, де предмет високий, бути різким і сміливим, де справді різке і сміливе, бути спокійним і тихим, де не кипить подія. Але в цьому разі, прощай юрба! Її не буде у нього, хіба тоді, коли самий предмет, зображуваний ним, уже такий великий і різкий, що не може не викликати загального ентузіазму. Першого засобу не вибрав поет, тому що хотів лишитися поетом і тому що у всякого, хто тільки почуває в собі іскру святого покликання, є тонка розбірливість, яка не дозволяє йому виявляти свій талант таким засобом. Ніхто не буде сперечатись, що дикий горець у своєму войовничому вбранні, вільний як воля, сам собі і суддя, і господар, далеко яскравіший, ніж який-небудь засідатель, і, незважаючи на те що він зарізав свого ворога, причаївшись в ущелині, або спалив ціле село, проте він більше вражає, дужче викликає в нас співчуття, ніж наш суддя в потертому фраку, забрудненому тютюном, який невинно, з допомогою довідок і виправок, пустив з торбами силу всяких кріпосних і вільних душ. Але той і другий, вони обидва — явища, що належать до нашого світу: вони обидва повинні мати право на нашу увагу, хоч з цілком природної причини те, що ми рідше бачимо, завжди дужче вражає нашу уяву, і віддати перевагу звичайному над незвичайним є не що інше, як необачність поета — необачність перед його численною публікою, а не перед собою. Він нітрохи не втрачає свого достоїнства, навіть, може, ще більше набуває його, але тільки в очах небагатьох справжніх цінителів. Мені прийшла на пам’ять одна подія з мого дитинства. Я завжди почував у собі маленьку пристрасть до малювання. Мене дуже цікавив писаний мною пейзаж, на першому плані якого розкидало свої віти сухе дерево. Я жив тоді на селі; знавці й судді мої були навколишні сусіди. Один з них, поглянувши на картину, похитав головою і сказав: «Хороший маляр вибирає дерево високе, гарне, на якому б і листя було свіже, дерево, що добре росте, а не сухе». В дитинстві мені було досадно чути такий присуд, але потім я з нього здобув мудрість: знати, що подобається і що не подобається юрбі. Твори Пушкіна, де дихає у нього російська природа, так само тихі й безпоривні, як російська природа. Їх може цілком зрозуміти тільки той, чия душа має в собі чисто російські елементи, кому Росія — батьківщина, чия душа так ніжно організована і розвинулась у почуттях, що здатна зрозуміти неблискучі на вигляд російські пісні й російський дух. Тому що чим предмет звичайніший, тим вищим треба бути поетові, щоб здобути з нього незвичайне, і щоб це незвичайне було, між іншим, цілковитою істиною. Чи по справедливості оцінено останні його поеми? Чи оцінив, чи зрозумів хто «Бориса Годунова», цей високий, глибокий твір, що має в собі внутрішню, неприступну поезію, що відкинув всяке грубе, строкате вбрання, на яке звичайно задивляється юрба? Принаймні в пресі ніде не було дано їм вірної оцінки, і вони лишились донині без розгляду.