1832
Як слід зробити цю драму*
Прибрати її в шати місячної ночі та її срібного сяйва і в розкішне дихання півдня.
Облити її блискотливою повінню сонячного яскравого проміння, і нехай наповниться вона вся нестерпним блиском!
Освітити її всю минулим і викликаним із лав віддалених віків, повним старовини часу, оповити розгулом, козачком і всім привіллям волі.
І у повінь слів незгасаючої пристрасті, і у рішучий, уривчастий лаконізм сили й свободи, і в жахливий, дихаючий дикою помстою порив, і в грубі, суворі доброчесності, і в залізні, не пом’якшені пороки, і в самовіддане, нечуване, дике й нелюдське великодушне.
І в безжурність відчайдушних віків.
Відповідає порівнянням, іносказанням: «Правда, бувало, що віл падав, здихав, — але під рукою людини, котрій Бог дав розум на те, щоб зробити ножа; та ніколи ще не бувало, щоби бик гинув від свині».
Робить розпорядження про продаж риби, про запас на зиму, саме на такий-то час, бо тоді хлопці пиячать. Про купування солі, про баштани, хліби, про порох, рушниці, кунтуші для солдат. — «Війни, знати, чекати не слід, бо мужицький і козацький хист бунтувати, — так, щоб не побунтувати, не може клятий народ; так ось у нього рука свербить; дармоїдкує та гультяює по шинках та по вулицях».
Ченцям такого-то монастиря купити виткані й шиті утирачі.
Не поєдинки, а поквитатися бійками; зібравши з собою якомога більше слуг і виїхавши у поле, нападає на своїх супротивників.
Розмова між мужиками. «Подорожчало все, дорого. За землю, їй-богу, не довшу ось цього пальця — двадцять четвериків, чотири пари курчат, до Духова дня та до Пасхи — пару гусей, та десять з кожної свині, з меду, та й після кожних трьох років третього вола».
Розповідають про скарби й золото-срібло запорожців. «Піду на Запорожжя, тут усякий чорт тебе лупцює».
Дем’ян перетворюється у кашовара, Самко у перекупщика.
Вимислити, як запала думка до голови молодого дворянина. Суто козацька вигадка, як підмовити. Лукаш каже, що він нічого не значить, що треба схилити полковників. Народ обступає їхні доми, і змушують… І сказати, яким же чином…
Входять, сповіщають і радять тікати.
«Тікайте і рятуйтесь, жінки й баби! Ляхи за нами, і грабують, і палять». У цьому стані знаходять. Лягає спати старенька, плаче, розстаючись з колишнім житлом, де стільки пробула і звідки нікуди не виходила.
Натхненна, небесно-бухкітлива, чудесна ніч. Чи любиш ти мене? Чи як і раніше ти дивишся на свого любленця, якого не змінили ні роки, ні втрати, і гориш, і блищиш йому в очі, і цілуєш його у вуста і чоло? Чи так само, чи як і раніше смієшся, місячне світло? О Боже, Боже, Боже! Чи такі звуки, такі снують і тремтять у тобі? Клянусь, я чув ці звуки, я чув їх один у той час, коли я перед вікном; на грудях сорочка розхристана, і груди й шия моя навстріч освіжаючому нічному вітру. Який божественний, і який чудесний і оновлюючий, утомливий, дихаючий млістю і пахощами, рай і небеса — вітер нічний. Дихаючий радісним холодом вітер поривчасто обнімав мене і охоплював своїми обіймами, і втікав, і знову повертався обнімати мене, а чорні, похмурі маси лісу, нахилившись, здаля дивилися, і над ними стояло урочисте, не збурене повітря. І раптом соловей… О небеса, як загорілося все, як спалахнуло! У, який грім… А місяць, місяць… Віддайте, поверніть мені, поверніть юність мою, молоду наснагу сил моїх, мене, мене свіжого — того, котрий був. О, неповоротне все, що не є у світі.
Проказавши монолог, довго кричить. Виходить мати. «Дочко, у тебе болить голова», — та інше.
— Ні, не голова. Болить у мене все, болять мої руки, болять мої ноги, болять груди мої, болить моя душа, болить моє серце. Вогонь у мені. Води, мати моя, матусю, мамусю. Дай такої води, щоб загасила вогонь, що мене спалює. О, проклята моя лиходійнице, і проклятий рід твій і прокляті ті сво…[174], що кричали. Мати моя, матусю, нащо ти мене породила таку горопашну? Ти, знати, не ходила до церкви; ти, знати, не молилася Богу, ти, знати, у нечистій воді скупалася, в отруйному зіллі, по котрому проповзла гадина.
Усередині рве мене, все немиле мені: ні земля, ні небо, ні все, що навкруг мене.
Зречення від світу цілковите. А тим часом уявляється колишнє щастя і багатство, котре могло… Прощання слізне з молодими літами, з молодими радощами, з усім, і сувора покора долі. Обітниці і як буде молитися, як припадати до ікони. «І все плакатиму, і нічого ніякої поживи бідному серцю, не порадую його ніяким спогадом».