— Що ти брешеш, дурний мужик, терем-те-те! Що<б> я об тебе руки поганив, гунство кляте! Лисий дідько начхав би тобі в кашу. Гершку! Забери у нього паску! Хай його вівсяним сухарем розговіється! Бач, гунство кляте! — говорив охоронець правосуддя, посуваючись до ряду дівочого й вщипнувши одну з них за руку.
— Що за бійка? Ох, славна дівка! Бач, бійку!.. От так Параска! От так Підорка! Бач, дурний мужик, порвав би його собака!.. Ай, ай, ай, ай, скільки тут жиру…
Охоронець порядку, певно, собі дозволив нескромність, бо одна з дівчат скрикнула на все горло. В цей час паски були посвячені й обідня закінчилася, і багато хто став уже розходитись. Кілька тільки люду обступило козака, що так зацікавив натовп, котрий тим часом підходив до виконуючого звання алгвазила[67].
— Славний у тебе вус, пане, — промовив він, підступивши до нього близько.
— Добрий! У тебе, холопа, не буде такого! — визнав він <і> розправив його рукою.
— Славний! Тільки не туди ти, пане, його крутиш, ось куди треба, — проказав кремезний козак, смикнувши його сильною рукою так, що половина вуса залишилась у нього. Старий джиґун закректав і заревів від болю. Обличчя його зробилось кольору вареного буряку.
— Рубайте його, рубайте, лайдаки, — кричав він. Та, відчувши себе у руках високого козака і побачивши насмішкуваті обличчя всіх, став шукати очима своїх воїнів. Мальований блазнюк налякався й наїжачився, намагаючись вирватися.
— Як же тобі, пане, не совісно бити такого старого! А якби твого старого батька хто-небудь став безчестити так ганебно при всіх, як ти збезчестив найстарішого з усіх нас. Що тоді? Весело тобі було б терпіти це? Йди, пане! Якби ти не у короля у службі був, я б тебе <не> випустив живого.
Випущений полонений побіг щосил, обтрушуючись. За ним слідом повалив народ. Між тим козак, <…>[68] відв’язавши коня, прив’язаного до церковної огорожі, готувався сісти, як був зупинений середнього зросту воїном, посивілим чоловіком, котрий довго не відводив від нього уваги і зазирав йому в очі з такою цікавістю, як іноді собака, коли бачить того, хто йде його гнати.
— Добродію, аж я вас знаю. Може, й правда? Їй-богу, знаю. Не скажу-таки точно, але, правду, знаю. Їй-богу, знаю. Чи не Остраниця ви Омельченко?
— Може, й він.
— Ну так! Я стою у церкві й кажу: ось те, що стоїть біля нього, — то Тарас Остраниця. Їй, їй, Остраниця. Та, може бути, й ні. Може, й не Остраниця. Ні, Остраниця. [Їй, то тільки] тобі так здалося. Ну, як ні? Остраниця, та й Остраниця. Щойно почув голос, ну, тоді й рукою махнув. Ось так точнісінько покійний батечко, хай йому легко тикнеться на тому світі, так само розумно, бувало, кожне слово відліплять.
Остраниця уважно почав у нього вдивлятися і знайшов справді щось знайоме. Невелике довгувате обличчя його було вже прорізане зморшками, шия, нахилена вниз, надавала йому дещо горбатої статури і нерухомості голові, але зате невеликі сірі очі продирались доволі вертко крізь гущину насунених брів, котрі, певно, надали б обличчю суворого вигляду, якби нижня частина обличчя, щось простодушне й веселе у губах не надавало йому бридкого виразу. Під кобеняком, одягненим у рукава, видно було смушковий кожух, хоч повітря було доволі теплим.
Це<й> усе балакав <…>[69]:
— Я вірю й не вірю, що бачу знову вас. А що, добродію, не у гнів будь сказане, прошу вибачити, хотів би дізнатися, що сталося з тими, котрі пішли з вами? Що Дігтяй, Кузубія? Чи повернулися вони з вами, чи там залишились, чи крук, може, де-небудь доїдає козацькі кісточки?
— Дігтяй твій сидить на палі у турецького султана. А Кузубія гуляє з рибами на дні Сивача[70] й дудлить гнилу воду замість горілки… Та Пуд<ько>. Після про це поговоримо. Я тебе теж упізнав. Здрастуй, старий Пудько! Христос Воскрес!..
— Воістину Воскрес! — казав, цілуючись, Пудько. — Як на біду, крашанки й немає. Жінка давала, побоявся взяти, народу таки чималенько… перетовк би на кисіль. Так, добродію, начеб серце знало…
— Ну Пудько, ти, ти й далі торгуєш усяким непотрібом?
— А що ж робити? Треба торгувати. Ще, слава Богу, що продав тютюн. Минулої зими знову з піввоза накупив кременів, дробу, пороху, сірки, ну й всього, що до мізерії належить[71]. Напросився дорогою жидок один: «Звози, чоловіче, на Хияківський ярмарок — дам три карбованці». Звіз його як доброго, і надув клятий жидок, їй-богу, надув, хоч би чвертку горілки[72] дав, брудна плішина. Чуєте, у мене ледь було ляхи не відібрали всю худобу, двох кобил узяли під верх вербуни[73]. Тепер у мене тільки й коняки, що Гнідко, — проказав він, сідаючи на гнідого коня й бачачи, що Остраниця повернув коня їхати. — Ет, добродію! Якби тепер хто сказав: «А ну, старий, гайда на війну бити ляхів!» — усе б продав, і жінку і дітей би кинув, пішов би у компанейство.
67
*
70
*