Висновковою стала досить категорична теза С.О. Венгерова: «Раз і назавжди треба відкинути абсолютно несправедливу легенду про науковий дилетантизм Гоголя» і визнати, що «інтерес і покликання до науки мали глибоке коріння в його духовній істоті…» (Венгеров С.А. Собрание сочинений: В 2 т. — СПб., 1913. — T. 2. — С. 164).
Історія залишила задокументовані відгуки про історичні та мистецтвознавчі праці Миколи Гоголя. Один із впливових російських критиків другої половини XIX ст., згадуючи свої студентські роки у 1830-ті, писав про гоголівські статті, надруковані в «Арабесках»: «Все це глибоко вражало мене мальовничістю і художністю викладу. А якби нам у такій манері читали історію в класі, — думав я сто разів, порівнюючи статті Гоголя з тією мертвою духовністю, нудьгою і занудністю, якою нас пригощали наші вчителі під назвою “історії”, звісно, і не підозрюючи, що у нас є уява, потреби життя й пластичності» (Стасов В. Гоголь в восприятии русской молодежи 30‒40-х гг. // Гоголь в воспоминаниях современников. — Μ., 1952. — С. 397).
Одна з причин популярності гоголівських статей — їхній виразний індивідуальний стиль. П. Паламарчук, автор коментарів до «Арабесок», схильний думати, і небезпідставно, що статті збірника «здебільшого побудовані на випробуваному тисячоліттями мистецтві моральної проповіді — гомілетики…» Витоки вмілого володіння цим мистецтвом дослідник вбачає в тому, що на свій лад називає «третім південно-слов’янським впливом», вершиною якого у XVIII ст. був св. Димитрій Ростовський (Туптало), а в XIX ст. — Микола Гоголь (див.: Паламарчук П. Узор «Арабесок» // Гоголь Н.В. Арабески. — М., 1990. — С. 388).
До цього тому увійшло Гоголеве зібрання українських народних пісень, яке дає уявлення про його широку обізнаність з українським фольклором. Сюди входять також українські народні прислів’я і загадки. Особлива сторінка творчості письменника — лексикографічні праці. У першій половині XIX ст. склалася традиція супроводжувати публікації творів з української тематики коротенькими словничками. Ще батько письменника Василь Гоголь-Яновський полишив у своїх чернетках словник українських слів на літеру «К» (див.: Назаревский А.А. Из архива Головни // Материалы и исследования. — М.; Л., 1936. — Т. 1. — С. 327). Микола Гоголь, цілеспрямовано «колекціонуючи» український лексикон, продовжив батькову справу, засвідчивши свій інтерес до української мови.
Самобутній та оригінальний талант письменника, його естетичні уподобання і світоглядні засади формуються в першій половині 30-х років, що переконливо демонструють його художні і наукові студії, які увійшли в цей том.
Із ранньої прози
<Дві глави з малоросійської повісті «Страшний кабан»>
Уперше надруковано в «Литературной газете» 1831 р.: «Вчитель» (1831, № 1, 1 берез.) за підписом П. Глечик, «Успіх посольства» (1831, № 17, 22 берез.). Рукописи твору не збереглися. В.І. Шенрок відносить задум і написання твору до ніжинського періоду (див.: Гоголь Н.В. Сочинения. — 10-е изд. — Т. 7. — С. 952). Коментатори академічного видання схильні віднести задум до 1830 р., коли Гоголь працював над «Вечорами на хуторі біля Диканьки». У цих фрагментах помітні дві особливості художнього стилю письменника: звернення до фантастичного і «комічного побутописання на основі сучасного українського матеріалу» (Гоголь Н.В. Полное собрание сочинений: В 14 т. // АН СССР; Ин-т рус. лит. (Пушкинский Дом). — [М.; Л.]: Изд-во АН СССР, [1937‒1952]. — Т. 9. — С. 710. Далі в коментарях посилання на це видання у дужках: том — римською, сторінка — арабською цифрою). Деякі образи і мотиви з цього шкіца знайшли втілення в «Ночі перед Різдвом» (Онисько і Катерина з’ясовують стосунки подібно до Вакули з Оксаною) та «Сорочинському ярмарку» (Симониха нагадує Хіврю, а семінарист Іван Йосипович — Афанасія Івановича) (IX, 710).
Перекладено українською вперше. Переклад здійснено за вид.: Гоголь Н.В. Полное собрание сочинений: В 17 т. — [М.; К.]: Изд-во Московской патриархии, 2009. — T. 7. — С. 51‒62.
<Глави з роману «Гетьман»>
<І> Глава з історичного роману
Уперше надруковано в альманасі «Северные цветы на 1831 год», в 1835 р. увійшли до книги «Арабески. Разные сочинения Н. Гоголя». У примітках до цього видання автор зауважив: «із роману під заголовком “Гетьман”», а далі вперше публічно висловився про спалення своїх текстів: «Перша частина його була написана і спалена, тому що сам автор не був нею задоволений…» Йшлося про першу частину роману «Гетьман».