Для Гоголя всі великі діла, що творилися на цій землі, і особливо історія українського козацтва як європейського лицарства, його звитяга у боротьбі за християнську віру (цим Гоголь і визначав місце народу в європейській історії), не повинні були зникнути з людської пам’яті.
Усі історичні писання Гоголя — це спроба відтворити славне минуле, але Україна «представлялась йому дорогою, прекрасною покійницею», «Гоголь овіяв її гробовець ароматами поезії, не підозріваючи її близького воскресіння, не підозрюючи вічного життя під шкорлупою зотлілих форм» (Грушевський М. Юбилей Миколи Гоголя // Літературно-науковий вістник. — К.; Л., 1909. — Кн. 3. — С. 608). Ця думка присутня в статті Гоголя «Про малоросійські пісні», де він писав: «Вони надгробний пам’ятник минулого, більше ніж надгробний пам’ятник: камінь з красномовним рельєфом, з історичним написом — ніщо проти цього живого літопису, який говорить, співає про минуле» (VIII, 90‒91). М. Максимович у передмові до «Українських народних пісень» (1834) зауважує в унісон: «Прес централізованої держави був настільки потужним, а пам’ять про суверенність такою далекою, що для покоління романтиків і навіть їх батьків Малоросія (Україна) з її великою і славною історією вмерла. І ще покоління намагається зберегти пам’ять і пам’ятки старовини, щоби дати відчути і збагнути свою минувшину. Ця трансформація пам’яті призводила до ідеалізації минулого, але так було визначено долею історії, щоб із цієї ідеалізації народилась віра, що була поживою для наступних поколінь».
Епічна повість «Тарас Бульба» в її першій редакції виразніше й цілісніше передає пафос «відспівування», тризни за Україною. Всі центральні сцени оповіді утримують мотив прощання, який екзистенційно породжує могутню емоційну енергію.
В рецензії на «історичні афоризми» Михайла Погодіна Гоголь ставить у заслугу відомому історику сформульовану ним думку, що «історія повинна зі всього роду людського сотворити одну одиницю, одну людину, і представити біографію цієї людини крізь всі віхи її віку» (VIII, 191). Мистецтво романтичної доби тяжіє до таких масштабних узагальнень. Тому доля епічного Тараса Бульби у найзагальніших рисах втілює ранню історію України. Молодість нації, войовниче і звитяжне минуле, причетність високого лицарства, на кшталт європейського, до боротьби за християнську віру, а разом з тим трагедія роду-народу (рід Бульбенків загинув), а причина — нерозсудливість молодості, спокуса Польщею, відсутність зваженої мудрості, а іноді і здорового глузду, і як наслідок — самознищення.
Ні до, ні після Гоголя козацький міф — осердя національної ідентичності — не отримав адекватного його генію втілення. Цей міф був вживлений, чого Гоголь, певне, і не передбачав, в українську національну свідомість і став одним із найбільш могутніх засобів її розвитку. У другій редакції письменник дещо змінює акценти. Апостольський проект Гоголя, що активно формувався на рубежі 30‒40-х років, став важливою причиною нової редакції повісті «Тарас Бульба». Масштабність цього проекту передбачала всеросійські православні простори і саме цей факт, ця обставина визначили характер трансформації задуму, «общерусский» пафос повісті, появу «білого царя».
Усі спроби віднайти певні прототипи головного образу не мають сенсу, бо образ Тараса Бульби — символічна постать, яка уособлює українську історію.
Ще М. Тихонравов, а за ним В. Шенрок висловили думку про впливи на «Тараса Бульбу» народних дум і пісень. Найбільш повно ця проблема висвітлена в дослідженні О. Карпенко «Про народність Гоголя» (К., 1973). Як свідчить В. Воропаєв на підставі аналізу цієї праці, «в “Тарасі Бульбі” немає жодного скільки-небудь значного епічного чи ліричного мотиву, який би не мав своєї аналогії в українських народних піснях і думах» (Гоголь Н.В. Полное собрание сочинений: В 17 т. — М.; К., 2009. — T. 1‒2. — С. 636). На думку І. Виноградова, «в подоланні Гоголем творчої кризи в 1833 р. помітну роль зіграло його звернення до народних пісень-дум» (див.: Виноградов И. Комментарий // Н.В. Гоголь. Тарас Бульба. Автографы, прижизненные издания: Историко-литературный и текстологический комментарий. — С. 427).