Звернення до історії, народнопоетичної творчості мало кілька важливих мотивів. Насамперед Гоголь відчував причетність свого роду до славного минулого України. З іншого боку, письменник приходить до думки, що це минуле стало історією і лише літописи та народна пісня зберегли ту пам’ять, яку належить поновити. Саме в цьому він бачить свою мету як історичного письменника: відтворити час, коли «козакував майже кожний».
Переклад здійснено за вид.: Гоголь М. Тарас Бульба / Пер. Василя Шкляра. — Львів: Вид-во «Кальварія», 2005.
Про українські переклади повісті див. наше вид.: Т. 2. — С. 220‒222.
Матеріали і статті з історії та фольклору України
Оголошення про видання історії Малоросії
Уперше надруковано в «Северной пчеле» (1834, № 24) під заголовком «Про видання історії малоросійських козаків»; пізніше — в «Московском телеграфе» (1854, № 3) і «Молве» (1834, № 8).
«Оголошення» містить важливі тези, які в різних редакціях фігуруватимуть в історичних працях і художніх творах Гоголя. Як історик Гоголь невдоволений існуючими історичними відомостями про свою землю: в них недооцінена роль та її місце в історії. Гоголь переконаний, що історична доля його народу самобутня, сповнена звитяги і битв на оборону своєї віри. Письменник констатує, що вся велика історія козацького народу, який був «оплотом для Європи від магометанських завойовників» (фраза з варіанта статті, надрукованої в «Северной пчеле»), відійшла в минуле і в новий час вона повністю «злилася з Росією».
«Оголошення» засвідчує і кропітку роботу Гоголя над вивченням історичних джерел.
Перекладено українською вперше. Переклад здійснено за вид.: Гоголь Н.В. Полное собрание сочинений: В 17 т. — [М.; К.]: Изд-во Московской патриархии, 2009. — T. 7. — С. 157.
Погляд на утворення Малоросії
Уперше надруковано в «Журнале Министерства народного просвещения» (1834. — Ч. 2, № 4, отд. 2. — С. 1‒15) під назвою «Отрывок из истории Малороссии. Том 1, книга 1, глава 1» (стаття увійшла у книгу: Арабески. Разные сочинения Н. Гоголя. — 18 3 5. — Ч. 1. — С. 18 7‒209).
У поясненні Гоголя, поданому в посиланні, вказано, що цей «ескіз» призначається до вступного розділу з «Історії Малоросії», але «оскільки вся перша частина Історії Малоросії перероблена зовсім, то він лишився заштатним і вміщується тут як цілком окрема стаття». Вишукано і переконливо письменник ще раз підтверджує своє бажання написати «Історію Малоросії», формулює засадничі ідеї масштабного задуму, публікуючи фрагмент, який яскраво унаочнює майбутній твір.
Гоголь заговорив уперше про свою історію в листі до М.О. Максимовича від 9 листопада 1833 р.: «Тепер я взявся за історію нашої єдиної бідолашної України. Ніщо так не заспокоює, як історія. Мої думки починають литися тихіше і стрункіше. Мені здається, що я напишу її, що скажу багато такого, чого до мене не говорили» (X, 284).
11 січня 1834 р. Гоголь із захопленням писав М. Погодіну: «Ух, брате! Скільки приходить до мене думок тепер! та яких крупних! повних, свіжих! мені здається, що зроблено дещо незагальне в загальній історії, малоросійська історія моя надзвичайно буремна, але інакше, втім, і бути не може. Мені дорікають, що стиль у ній надто вже горить, не історично палючий і живий; але що за історія, якщо вона нудна!» (X, 294).
Гоголь планує переїхати в Україну, до Києва, і посісти посаду професора університету, який був заснований як цитадель русифікації краю після польського Листопадового повстання 1830 р. Про це він пише в листах до М.О. Максимовича. У листі від 12 лютого 1834 р. Гоголь викладає задум написати «Історію Малоросії» «в шести малих або в чотирьох великих томах» і «від початку до кінця» (X, 297). Однак навесні 1834 р. увага письменника зосередилась на повісті «Тарас Бульба», митець переміг науковця, що своєрідно зафіксовано в листі до І. Срезневського від 6 березня 1834 р. Гоголь виявляє невдоволення «нашими літописами», які не відтворили багатої подіями епохи. Невдоволений Гоголь і польськими істориками, серед яких «жодного літописця з нечерствою душею, думками». Зате «кожний звук пісні мені говорить живіше про минуле, аніж наші в’ялі й короткі літописи… Якби наш край не мав такого багатства пісень — я б ніколи не писав Історії його, або історія моя була б зовсім не те, що я думаю зробити тепер» (X, 298‒299). Саме українська народна пісня стала головним джерелом художнього літопису минулого, що найповніше втілився в повісті «Тарас Бульба» (див. примітки до тому 2 цього видання).