При цьому Пудько випростався й поскакав за Остраницею, котрий пристрожив сильніше коня свого.
— Скажіть, добродію, пане сотнику, — казав він, порівнявшись з ним, — може, ви тепер уже й не сотник, у другому ранзі якому значитесь? Скажіть, до якого це часу дожили, що вже й храми Божі взяло на відкуп жидівство?[74] Як же це, добродію, не прикро? Як було витерпіти всякому християнинові, що горілка знаходиться <у> ворогів Христових? А тепер і храми Божі? Тут, добродію, треба нам узяти вправо, бо повз вал немає вже проїзду. Та й забув, що він при вас був підкопаний. Кажуть, як свічка полетів під самісіньке небо. Боже Ти мій, скільки народу перемерло! Так і Дігтяй, ви кажете, тепер сидить на палі? І Кузубія потонув! А який поважний, який сильний народ був! Скільки, як подумаєш, пропадає козацтва… Ми зараз будемо їхати повз площу, де веселиться народ. Ви чуєте, як розважаються хлопці з мушкетів та хати здригаються? Якщо ви на хутір свій ідете, добродію, то і я з вами. Краще там розговіюсь святою паскою, ніж удома з бабами. Хай жінка з дочкою залишається сама. Певно, добродію, щось сталося між народом, бо всі з’юрмилися в гурт і покинули всяке гуляння.
Справді, на площі, що відкривалася в цей час з-за хат, народ зрісся в один гурт. Гойдалки, стрілянина й розваги були полишені. Остраниця, поглянувши, одразу побачив причину: на платані був повішений[75] догори ногами жид, той самий, котрого він звільнив з рук розгніваного народу. На ту ж саму шибеницю тягли смільчака з обірваним вусом. Видно було, що <…>[76]. Остраниця жахнувся, побачивши це.
— Треба поквапитись, — казав він, пристроживши коня. — Народ не знає сам, що робить. Йолопи, це на їхні ж голови падає. Стійте, козаки, рицарство й посполитий народ![77] Хіба отак по-козацькому робити? — промовив він, підвищивши голос.
— Чого зважати <на> нього! — загомоніла молодь. — Вдруге хоче у нас витягти його з рук.
— Послухайте, <у> кого є свій розум. Він правду каже, — казали кілька розважливих.
— Молоді ви ще. Я вам розкажу, як роблять по-козацькому. Коли один та вийде проти трьох — то бравий козак; проти десяти — ще краще; один проти одного — не штука; коли ж три на одного нападуть, то все не козаки. Баби вони тоді, то що… плюнути хочеться, для святого празника не скажу страмного слова. Як же назвати тих тепер, братці, котрі гуртом нападуть на беззахисного, буцім на яку фортецю страшну? Питаю вас, братці, — вів Остраниця, помітивши увагу, — як назвати тих?
— А чим назвати його? — гомоніли не одні упівголоса. — Що ж є гіршого баби, чи того, що він посоромився сказати, ми не знаємо.
— Еге, не на те розмову козак звернув, — проказали уголос кілька парубків. — Що ж, хіба ми маємо дозволити, щоб усяка падлюка топтала нас ногами?
— Нерозумні ви ще, невеликий, видко, вус у вас, — вів далі Остраниця. При цьому не один ухопився за вуса й почав покручувати їх, начеб у спростування сказаного ним. — Слухайте, я розкажу вам одну приказку. Один школяр вчився в одного дяка. Тому школяреві не далося Слово Боже, видко, він був придуркуватий, а може бути, й лінь тому завадила. Дяк його побив дубцем раз, а після й другий. А там і у третій. «А сильно б’ється клятий дубець!» — сказав школяр, приніс сокиру й порубав його на шматки. «А стривай же!» — сказав дяк, та й вирубав дубець товщиною з голоблю, й так погладив йому боки, що й тепер ще болять. Хто ж тут винуватий, дубець хіба?
— Тут винуватий… винуватий — король!
Радіючи, що нарешті вдалося заспокоїти народ і врятувати ляшича, Остраниця виїхав із містечка і пристрожив коня сильніше, й почув, що його наздоганяє Пудько.
Дечим обтяжно йому було бачити біля себе іншого. Чимало накопичених почуттів спонукали його до роздумів. Свіже, тихе весняне повітря, ніжно вбрані дерева, все це налаштовувало на такий настрій, коли всякий товариш буває нудним коло <…>[78] на вічно [незайманій], вічно чаруючій природі. І тому Остраниця вигадав привід відіслати вперед Пудька на хутір і чекати на нього там. А сам, сказавши, що йому ще треба заїхати до одного пана, звернув з дороги.
Цим розпорядженням Пудько не надто, здається, не був не задоволений, чи, може, прибрав на себе тільки такий вигляд, бо через це нітрохи не зрадив улюбленій звичці своїй балакати. Вся різниця, що замість Остраниці він усе це переказував своєму Гнідку.
74
*